Розділ «XVIII»

- Чому не пи­ти ме­нi? Уп'юся - ме­не лю­ба жiн­ка до­ве­де до гос­по­ди.

- А як не схо­чу? - задз­ве­нi­ла во­на жар­ту­ючи.

- Не схо­чеш? - ка­же, а сам її мi­ряє пог­ля­дом - яка. - Або ж хто те­бе за­пи­тає, чи хо­чеш?

Чайченко, слу­ха­ючи се, важ­ко зiтх­нув й на шин­кар­ку смут­ненько ди­вив­ся, а шин­кар на йо­го пильно. Ма­ру­ся вже за­го­во­рює, пи­тає, час­тує - не звiв очей шин­кар з Чай­чен­ка, - аж той сам сха­ме­нув­ся, сам йо­го пог­ляд на со­бi по­чув, - то­дi шин­кар очi в зем­лю врив.

- Хутко у вас праз­ник, - го­во­рить Ма­ру­ся до шин­ка­ря, - го­с­тей же до вас, гос­тей!

- Дякувати, ме­не доб­рi лю­ди не за­бу­ва­ють! - од­ка­же шин­кар. - Не так за мою щи­рiсть, як за те, що жiн­ка хорош­а, слав­лють, - то при­хильно­му при­яте­ле­вi ми­ло подивити­ся ­на мою кра­лю!

Та й зас­мi­яв­ся, а та­кеньки зас­мi­яв­ся, що й шин­кар­ка тро­хи стре­пе­ну­лась.

- А ваш брат у дру­гих, чи здо­ро­вий вiн з мо­ло­дою жiн­кою? - пи­та знов Ма­ру­ся.

- Пом'янiть йо­го ду­шу, ша­нов­на ха­зяєчко! Хi­ба ви ще не чу­ли? То б я вам дав­но вже по­вiс­тив! Жi­ноч­ку йо­го молр­ду взя­то й за­ве­зе­но ку­дись… а вiн вто­пив­ся.

- Як? Бо­же мiй! Бо­же мiй! Бiд­на ж во­на лю­ди­на!

- Чого - бiд­на! Во­на у роз­ко­шах те­пер, їй ще пок­ра­ща­ло у свi­тi… Ну, як на ме­не, то б не так бу­ло: я б не вто­пив­ся анi по­вi­сив­ся б сам один, а хi­ба вже вкуп­цi з ко­хан­кою!

Схиливсь до своєї жiн­ки, оком iск­рить.

- Удвох, ка­жуть, i вми­ра­ти охiт­нiш! - до­дав.

Сумно ста­ло. Мо­ва не мо­ви­ла­ся.

Стали гос­тi про­ща­ти­ся i поб­ра­лись до­до­му. Йду­чи, шин­карка озир­ну­ла­ся на Яко­ва i мах­ну­ла якось йо­му ру­кою, тоб­то нез­на­рош­не. Шин­кар вхо­пив її за ру­ку:

- Годi ма­хать, по­ра пе­рес­та­ти! Хо­дiм iзо мною! - От­се, не да­си доб­ре i з ха­зяй­кою поп­ро­ща­ти­ся, - зас­мi­ялась йо­му шин­кар­ка: - чи ти ме­не за­гу­би­ти боїшся, як тую го­лоч­ку?

- Коли за­губ­лю, то ви­шу­каю, бу­вай на то­му пев­на, голуб­ко моя си­ва! - вiд­ка­зав їй.

I пiш­ли до­до­му. Во­на, йду­чи з ним, щось ще­бе­та­ла й смiял­ася, бра­ла йо­го за ру­ку, обер­ну­ла­ся ще до нас, крик­нула:

- Бувайте здо­ро­вi! - Шин­кар iшов не ог­ля­да­ючись. У кiль­ка день ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що зчи­ни­лась свар­ка мiж шин­ка­рем i Чай­чен­ком i що виг­нав шин­кар Чай­чен­ка з шин­ку. А зчи­ни­ла­ся та свар­ка за те мiж ни­ми, - ка­за­ли, - що став шин­кар свою жiн­ку зне­ва­жа­ти - во­на все оджартову­валась, смi­яла­ся, а Чай­чен­ко не пе­ре­мiг сво­го сер­ця, уступив­ся - ма­буть, вже у йо­го бри­нi­ло. Як же зче­пи­лись во­ни - та­ка бу­ча зби­ла­ся, що лед­ве роз­ня­ли їх. I ка­зав шин­кар Чай­чен­ко­вi: "Не при­ходь, - ка­же, - у ши­нок бiльше!" А Чай­чен­ко кри­чить: "Чо­му?" - "Не при­ходь у ши­нок!" - знов так са­мо йо­му шин­кар го­во­рить. "Чо­му?" - "А то прий­ди", - про­мовив шин­кар.

Люди вже їх роз­ве­ли i за Чай­чен­ком две­рi за­чи­ни­ли. Шин­кар­ка, ка­жуть, ду­же блi­да бу­ла, ду­же, хоч i не вте­ря­ла на той час нi хис­ту сво­го, анi всмi­ху. Шин­кар же ве­се­лий та­кий, роз­ве­се­лив­ся i жар­ти пiд­няв… По­вiст­ки розпороши­в, та­ке!.. А Чай­чен­ка з то­го гро­му нi­де не ба­чив нiх­то.