Розділ «XVIII»

Я при­ход­жу до Ма­ру­сi: чи все га­разд, Ма­ру­се?

- Чоловiк нез­ду­жа, - смут­но во­на ме­нi од­ка­за­ла.

- Коли се вiн за­не­ду­жав?

- Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй свар­цi три днi вий­шло.

- Та де ж вiн?

- Лежить у кiм­на­тi.

А вiн то­дi кли­че: "Ма­ру­се!" Во­на схо­пи­ла­ся - ки­ну­лась до йо­го.

- Хто се до нас прий­шов? - пи­тає.

- Се Хи­ма прий­шла ме­не од­вi­да­ти.

Нiчого бiльше не ка­зав i не пи­тав. Ма­ру­ся до ме­не вий­шла.

Я то­дi їй го­во­рю:

- Марусе, чи знаєш ти, що по­зав­чо­ра бу­ло?

- Не знаю. Що бу­ло? Якiв по­вер­нув­ся не­ду­жий. Вчо­ра вран­цi при­бiг­ла шин­кар­ка, за­ди­ха­на уся, до ме­не: не­хай Якiв не при­хо­дить, бо­ро­ню йо­му, в нас бi­да! "Чуєш - не при­ходь, бо­ро­ню то­бi, - крик­ну­ла на Яко­ва, - в нас бi­да. Мiй бу­де ка­за­ти, що у яр­ма­рок їде, що до при­яте­ля їде - не йми вi­ри, не при­ходь". I по­бiг­ла вiд нас. Я бiльш нi­чо­го не знаю. Ме­нi сум­но, i бо­юся, що йо­му бу­де не­доб­ре!

Змовкли ми та й си­ди­мо со­бi мов­чу­шi. Ба­га­то де­чо­го ме­нi й чу­ло­ся, i зга­ду­ва­лось!

- Жаль, - ка­жу, - жаль, та не вер­неться!

- Чого жаль? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Життя мо­ло­до­го, вi­ку за­губ­ле­но­го дар­ма - чи я ж вже то­бi не ка­за­ла, чо­го жал­ко?

- Менi не жаль нi­чо­го, - го­во­рить.

Знов змовк­ли - си­ди­мо… Вже ве­чiр пiз­нiй. Дiт­ки пос­ну­ли, сплять спо­кiй­но си­ни ма­ленькiї, а на го­ро­дi вi­тер шу­мить вер­ба­ми, над­во­рi чор­но; блис­ка­ви­ця поб­лис­кує.

- Куди те­пер пi­деш у не­го­ду та­ку, - ка­же Ма­ру­ся, - зано­чуй у ме­не.