Розділ «XV»

- Давно се ти йо­го лю­биш?

- Як йо­го знаю, ма­мо.

Бiльш Пи­ли­пи­ха доч­ки не пи­та­ла, тiльки про­мо­ви­ла:

- Я не бо­ро­ню то­бi, доч­ко!

Почали умов­ля­ти­ся та по­ча­ли ра­ди­тись… по­ча­ло­ся за вi­но, за ве­сiл­ля…

Заручили їх. Гу­ля­ло ба­га­то лю­дей на за­ру­чи­нах. Вiн був до неї при­вiт­ний, як до iн­ших, тро­хи смут­ний, нед­ба­лий… Во­на бу­ла спо­кiй­на та яс­на…

Став вiн до неї хо­ди­ти що­ве­чо­ра.. Iде до неї - не спiшить­ся­; про­щається з нею - не за­ба­риться…

- Марусе! - го­во­рю. - От­се ти за йо­го за­мiж iдеш - чи ж то­бi не при­хо­дить на дум­ку, що бе­ре вiн те­бе не по ве­ли­кiй лю­бо­вi-ко­хан­ню?

- Знаю, - ка­же, - що вiн ме­не не ко­хає; се я дав­но i доб­ре знаю, - та вiн ме­не i не цу­рається. Вiн до ме­не при­хо­дить, го­во­рить… Я йо­го роз­ва­жа­ти­му, я йо­му до­год­жа­ти­му, - ве­селiш йо­му у ха­тi бу­де зо мною, як те­пер са­мiт­но­му.

- Трудно так жи­ти, Ма­ру­се! Щоб ти ко­лись не ка­ялась!

- По чо­му ме­нi труд­но бу­де? Чо­го ка­ятись? Я нi­ко­ли не ду­маю, труд­но чи важ­ко ме­нi бу­де: як бу­де, так i бу­де; я пе­рет­ри­ваю: я роб­лю, як ме­нi моє сер­це чує, що луч­че…