Розділ «XV»

- Ти усе їм пе­ча­лиш­ся, - а чо­го? Йо­му у свi­тi не гiрш, як iн­шим, жи­веться!

- Йому не доб­ре! - ви­мо­вить i на ли­цi по­бi­лiє.

Якось роз­мов­ля­ли та ра­ди­ли­ся у нас в ха­тi Пи­ли­пи­ха, Чай­чи­ха й ма­ти, - ко­ли Чай­чи­ха й ка­же вдо­вi:

- Дуже ме­нi ва­ша доч­ка Ма­ру­ся ми­ла: ко­ли б ме­нi та­ку не­вiс­точ­ку гос­подь пос­лав!

А Пи­ли­пи­ха ка­же:

- В'яне моя Ма­ру­сяI

- Та їй, здається, тро­хи по­луч­ча­ло: бу­де здо­ро­ва!

- Не ка­жiть - по­луч­ча­ло: во­на в'яне!

- Мiй Якiв - доб­рий па­ру­бок, - знов Чай­чи­ха го­во­рить, - я та­ки йо­му од гос­по­да спо­дi­ва­юся до­лi. Те­пер вмов­ляю йо­го: си­ну мiй, од­ру­жи­ся! - "Доб­ре, моя ма­ти, - од­ка­же, - одру­жуся, чи не ви­яс­ниться ме­нi з хо­ро­шою лю­ди­ною!" На­що ж ме­нi кра­щої пи­та­ти йо­му, як ва­ша доч­ка? Ка­жiть ме­нi, го­лубочко, ка­жiть ме­нi до вас ста­рос­ти сла­ти!

- Моя Ма­ру­ся не схо­че, - я си­лу­ва­ти не хо­чу.

- Та хоч пос­пи­тай­те її, люб­ко, хоч пос­пи­тай­те! А ми усе те з кiм­на­ти чуємо з Ма­ру­сею. I чуємо, як Пи­ли­пи­ха вимови­ла­: "доб­ре, я пос­пи­таю!" Як вий­шла до сад­ка i кли­че Ма­ру­сю.

Маруся то­дi ус­та­ла од шит­ва сво­го, йде… Я її за ру­ку:

- Марусе! От ди­во!

- Яке ди­во, Хи­мо?

Увiйшла у ха­ту.

- Марусе! - пи­та її ма­ти, - Чи ти пi­деш за Чай­чен­ка за Яко­ва?

- Пiду, - од­мо­ви­ла.

Пилипиха аж ру­ки зня­ла уго­ру, - зди­ву­ва­ла­ся. Чай­чи­ха ра­дiє так, бо­же мiй доб­рий! Усiх об­нi­має, цi­лує, пла­че та дя­кує. I ма­ти вi­тає, доб­рить, а смут­нiш їй, ма­буть, ста­ло, - ма­буть, зга­да­ло­ся…

- Се ти ме­нi ко­риш­ся, доч­ко, чи по своїй лю­бо­вi за йо­го йдеш? - пи­та Пи­ли­пи­ха.

- По своїй лю­бо­вi, ма­мо.