Розділ «XIV»

А батько стоїть - не го­во­рить.

- То й доб­ре, - хва­лить свя­ще­ник, пог­ля­да­ючи на батька, - я так i на­пи­шу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють…

- Нi, - оз­вавсь то­дi батько, - за ме­не, за батька, не пи­шiть, ба­тюш­ка; я не бла­гос­лов­лю.

- Як же? Та се грiх то­бi ве­ли­кий! - стра­хає свя­ще­ник. Батько знов нi­чо­го не го­во­рить.

- Годi, го­дi вже! - вмов­ляє свя­ще­ник. Батько усе нi­чо­го не го­во­рить.

- Напишу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють.

- Нi, ба­тюш­ка, батько не бла­гос­ло­вить нi­ко­ли - се на­пи­шiть, ко­ли хо­че­те, - прав­да бу­де. Щас­ли­во!

Уклонився та й до­до­му поб­равсь.

Мати не про­сить, не ози­вається - тiльки пла­че та ту­жить.

- Що ж се та­ке? - го­во­рить свя­ще­ник до ма­те­рi. - Чи ж так рiд­ну ди­ти­ну по­ки­не­те на вбо­жест­во, як си­ро­ту?

Мати за­раз ки­ну­ла­ся до­до­му, до батька за гро­ши­ма, а батько хоч сам не ка­зав да­ва­ти, та й не за­бо­ро­няв, - зiбрал­а ма­ти гро­шi, за­раз од­нес­ла свя­ще­ни­ко­вi, щоб пе­рес­лав Ка­трi.

- Це доб­ре, - ка­же свя­ще­ник, - ко­лись, мо­же, вiн i поблаго­словить, а те­пер на­пи­шу, що ма­ти бла­гос­ло­ви­ла…

А тут лю­ди про­чу­ли, iдуть - ра­дi­ють - до нас: "До­ча­са ва­ша жи­ва! Ди­ти­ну ва­шу бог бе­ре­же! Чи вже чер­ни­цею? Чи ду­же да­ле­ко? Мож­на од­вi­да­ти, хоч i да­ле­ко. У доб­ро­му мiс­цi знай­шла­ся. Мо­же, ва­шу ди­ти­ну так бог доп­ро­ва­див".

Мати до усiх ози­вається то жа­лем своїм, слiзьми, то й сло­вом, - батько нi до ко­го не оз­веться. Хтось з лю­дей йо­му ка­же: "Ва­ша доч­ка". - "В ме­не не­ма доч­ки", - одмо­вив. "Ва­ша доч­ка чер­ни­ця". - "В ме­не не­ма доч­ки", - знов од­мо­вив.

Тижнiв у три одiб­рав свя­ще­ник знов лист, що дя­кує Ка­тря батька й ма­тiр за лас­ку i за гро­шi i про­сить, щоб її не за­бу­ва­ли.

- Як же їй там? Доб­ре? Чи зду­жа? Чи здо­ро­ва? - се ма­ти пи­та­ла­ся. А свя­ще­ник ка­же:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се зна­ти мо­же? Во­на там, а ми тут.

Не спо­дi­ва­ючись Кат­рi, ста­ли ми жи­ти у ти­хо­му, а невга­вучому смут­ку. Ста­рий батько си­вiє; на ви­со­ко­му чо­лi мор­щина у всю довж ляг­ла, гли­бо­ка та по­ну­ра.