Розділ «XIV»

- Нема, - од­ка­зав.

Ще шу­ка­ли, ще пи­та­ли - не чут­но нi­де, нi­де не­ма її, як у во­ду впа­ла.

- Де ж во­на пiш­ла? Де ж во­на по­дi­ла­ся? - раз у раз гово­рить ма­ти. - Мо­же, те­пер у ве­ли­кiй при­го­дi, мо­же…

Батько нi­чо­го сво­го не ка­же…

Нема у свi­тi гiр­ше, як та не­вi­до­мiсть, не­пев­нiсть: що нi зас­по­коїться, нi за­жу­ри­тись доб­ре не дасть; та­кеньки ми жи­ли. Що­го­ди­ни Кат­рю хо­ва­ли, що­го­ди­ни знов опо;жив­ляли; уся­кi її при­го­ди й бi­ди оп­ла­ку­ва­ли, то знов на­дiю скла­да­ли, що бог їй у всьому до­по­мо­же i на доб­ре ви­ве­де.

Говоримо, бу­ло, iз ма­мою та зга­дуємо, - батько слу­хає, - бро­вою не здвиг­не… При­хо­ди­ли раз по раз лю­ди звi­да­ти нас, а най­бiльш тих мо­ло­диць-жа­лiб­ниць убi­га­ло, що во­ни, бу­ло, в нас i на­ще­бе­чуться, i нап­ла­чуться.

Дуже су­ди­ла нас Пи­ли­пи­ха, нав­ча­ючи, що са­мi провини­ли­, а ще дуж­че жу­ри­лась са­ма на­шою на­пас­тю. Ду­же тяж­ко сму­ту­ва­ла Ма­ру­ся.

Пережили ми вi­сень i зи­му; дiж­да­ли знов вес­ни. Чу­ток бу­ло чи­ма­ло для на­шо­го жа­хан­ня й спо­дi­ван­ня. Про­чуємо, що десь там, в по­вi­тi, ба­чи­ли дiв­чи­ну, нi­ко­му не знай­ому - батько їде пи­та­ти - об'їжджає ок­ру­ги шу­ка­ючи. Про­чуємо, що десь мер­лу знай­де­но - їде батько на неї по­ди­ви­ти­ся; чи утоп­ле­ну по­ня­то - їде батько її по­ба­чи­ти. Пев­нос­тi дожи­даємо - пла­че­мо; доз­наємось, що не во­на - дя­куємо, ра­дi - i знов пла­че­мо та су­муємо, що її слiд за­пав.

Коли кли­чуть од­но­го ра­на батька й ма­тiр до свя­ще­ни­ка. Ма­ти й на­ля­ка­ла­ся, i зра­дi­ла, i зап­ла­ка­ла.

- А по­що то? - пи­та то­го дя­ка, що за на­ми прий­шов. - Ко­ли знаєте, ска­жiть нам, го­луб­чи­ку!

- Менi ба­тюш­ка нi­чо­го не приз­на­вав­ся, то й я не знаю нi­чого, - од­ка­же дяк.

Такий був справ­дi, що сам со­бою не знав нi­чо­гi­сiнько, - i го­лiв­ка йо­го бу­ла та­ка ма­ле­сеч­ка, як зер­нят­ко.

Приходять батько й ма­ти до свя­ще­ни­ка, вiн їм ка­же:

- Дитина ва­ша жи­ва.

- Господи бо­же мiй доб­рий!

Розказує то­дi свя­ще­ник, що во­на вже в мо­нас­ти­рi далеком­у, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йо­му пи­шуть з то­го мо­нас­ти­ря, що та­ка дiв­чи­на з ва­шо­го се­ла прий­шла у наш мо­нас­тир i зос­та­ла­ся, ма­ючи ве­ли­ке жа­дан­ня чер­ни­цею бу­ти; а роз­пи­та­ли в неї, що ро­ди­те­лiв має за­мож­них, то не­хай ро­ди­те­лi од­жа­лу­ють їй де­що на про­жит­тя, бо вселила­ся­ во­на у їх в та­кiм убо­жест­вi, що й не ска­за­ти; чер­ни­цi, якi ми­лос­ти­вi, зда­ру­ва­ли їй що­мо­га; а ще не­хай ро­ди­те­лi не за­бо­ро­нять їй спа­се­нiя, бо се тяж­кий грiх їм бу­де, i не­хай при­си­ла­ють доч­цi своє бла­гос­ло­ве­нiє. "Мо­ли­мо­ся бо­го­вi, - пи­шуть, - а вас про­си­мо, щоб на­пу­тить i на­вес­ти ро­ди­те­лiв на доб­рi i хо­ро­шi мис­лi та вчин­ки".

- Пишiть доч­цi бла­гос­ло­ве­нiє, - ка­же свя­ще­ник, - не спор­теся, не вiд­ма­гай­тесь - все рiв­но її не вер­не­те, а жа­лю наро­бите, i грiх вам бу­де.

- Не вер­неться вже? - пи­та ма­ти та пла­че. - Нi­ко­ли вже не мож­на?

- Авжеж, - од­ка­зує свя­ще­ник: - пи­шiть бла­гос­ло­ве­нiє.

- Хай же її бог бла­гос­ло­вить, мою ди­ти­ну! - про­мо­ви­ла ма­ти, - хай бог її бла­гос­ло­вить!