Розділ «XIV»

Увiйшли у ха­ту. Бу­ло са­ме то­дi свя­то; батько й ма­ти си­дi­ли у сто­ла го­во­ря­чи. Кат­ря їм вкло­ни­ла­ся до нiг i про­сить:

- Тату, ма­мо! Я пi­ду в чер­ни­цi, - я бу­ду бо­гу мо­ли­тись.

Мати так ру­ка­ми й сплес­ну­ла. Батько ус­тав.

- Катре! Кат­ре! - пок­рик­не ма­ти.

- Я пi­ду у чер­ни­цi, - про­мов­ляє Кат­ря, - ста­ну бо­гу молитис­я.

- Ти ж в нас од­на ди­ти­на єди­на, ми то­бою втi­ша­тись хо­тi­ли, а ти нас ду­маєш по­ки­ну­ти при на­шiй ста­рос­тi… - пла­че ма­ти…

- Я за вас бу­ду бо­га про­си­ти, - ка­же Кат­ря.

- Годi, доч­ко, го­дi! - мо­вить батько. - Я та­ко­го сло­ва щоб бiльше не чув вiд те­бе!

- То ви ме­не не пус­ти­те? - пок­рик­не Кат­ря. - Пус­тiть ме­не! Не гу­бiть моєї ду­шi!

- Я ска­зав: го­дi - то й го­дi! - знов мо­вить батько. - Я нiкол­и те­бе на се не бла­гос­лов­лю!

- Чи ж те­бе бог ми­ло­серд­ний прий­ме, як ро­ди­те­лi не бла­гос­лов­лять, моя ди­ти­но? - вмов­ляє ма­ти.

- Пустiть ме­не… не гу­бiть моєї ду­шi… Я пi­ду, пус­тiть ме­не!.. - сло­во од­но Кат­ри­не.

З то­го ча­су усе про­си­ла­ся у чер­ни­цi, про­си­ла­ся та плака­ла. Нi­ку­ди вже не йде - си­дить у ха­тi - пла­че.

Тиждень збiг.

Одного ран­ку про­ки­ну­ли­ся ми, - не­ма Кат­рi: де во­на? Я кли­чу - не ози­вається, - я ки­ну­ла­ся скрiзь шу­ка­ти, шу­кає й ма­ти - нi­де не­ма, нiх­то з су­сiд не ба­чив.

- Десь пiш­ла про­хо­ди­ти­ся, - ка­же­мо, а са­мi вже не впев­няємось, вже сер­це мре… Не­ма Кат­рi i опiвд­ня; ве­чiр, нiч - не вер­тається. Яко­во то бу­ло ма­те­рi пе­рет­ри­ва­ти; яко­во їй бу­ло батько­вi опо­вiс­ти­ти, - а батька той день до­ма не бу­ло. Як по­чув вiн - бi­ленький став, зов­сiм бi­ленький…

- Коли? -спи­тав.

- Вчора ра­не­сенько, - про­ки­ну­ли­ся, вже її не­ма! Усе Своє по­ки­ну­ла, пiш­ла! - вби­вається ма­ти.

Батько ко­нi зап­рiг свi­жi й поїхав за­раз. Два днi йо­го iде бу­ло - на тре­тiй по­вер­нув­ся на­че з-пiд зем­лi.

- Нема? - пи­тає ма­ти, хоч ще зда­ле­ка йо­го са­мо­го побачи­ла­ i зап­ла­ка­ла.