Розділ «XIII»

- Прощавай, Ма­ру­сенько! - ка­жу їй.

- Бувай здо­ро­ва!

Провела ме­не тро­хи, ще поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла до господ­и, ти­ха та яс­на.

А я до­до­му. Iду со­бi та ду­маю: чо­го-то на свi­тi не бу­ва, аби здо­ро­ва на­ша го­ло­ва! I той Чай­чен­ко! Чи вiн у барвiнк­у ку­па­ний, що так дiв­чат ча­рує? Ко­ли вже на прав­ду йде, то й ме­нi вiн чи од­ну нiч­ку снив­ся? Вже я хо­ди­ла, хо­ди­ла до го­ло­ви по ро­зум, по­ки сха­ме­ну­ла­ся… По­ду­ма­ла, зiтхнул­а та й ска­за­ла: "Го­дi!" I го­дi.

- А що? - пи­та Кат­ря в ме­не всмi­ха­ючись, - чи ж я не вга­да­ла?

- Твоя прав­да, - ка­жу. - Не­щас­ли­ва дiв­чи­на! Жал­ко ме­нi її ду­же! Гiр­ка їй до­ля су­ди­ла­ся!

- Гiрко да­рем­не ко­ха­ти, - про­мо­ви­ла Кат­ря, - гiр­ко дарем­не до­жи­да­ти, а ще гiр­ше не ко­ха­ти й не до­жи­да­ти!

З Ма­ру­сею во­на про се не за­хо­ди­ла у роз­мо­ву, хi­ба так, нав­до­гад, що ска­же Кат­ря: "На­що те ко­хан­ня у свi­тi?" А Ма­руся: "А ко­ли сер­це ко­хає - як не ко­ха­ти?" Кат­ря со­бi: "Який при­би­ток з тих лю­бо­щiв, - чи ж вар­тi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiх­то не за­ли­шить сво­го кохан­ня­…"

Часом Кат­ря як пос­мi­вається, ча­сом нi­би як за­вид­но їй чо­гось ста­не…

Все во­на свi­том ну­дить, все нi до чо­го у неї не­ма охо­ти, нi до чо­го жа­до­би.

- Катре! - ка­жу їй, - так ти дi­ло ро­биш, го­луб­ко, як мок­ре го­рить!

- Аби то! - во­на ме­нi, - аби день до ве­чо­ра! Ма­ти їй убран­ня хо­ро­шi та пиш­нi ку­пує, - во­на лед­ве оди­виться: згор­не та й за­бу­де; ма­ти по­си­ла її в гос­ти­ну - нехай роз­ва­житься: во­на йде усю­ди, та й усю­ди свi­том удить.

Мати ду­же ту­жи­ла, та ще и стра­ха­ла­ся - що бу­де з нею. Ме­не про­сить:

- Не од­ходь ти од Кат­рi, по­кинь усе, хо­ди iз нею!

Батько нi­чо­го не ви­мов­ляв сло­вом, а раз у раз, де ми йде­мо, йо­го скрiзь стрi­не­мо нес­по­дi­ва­но. Нi­чо­го не ска­же, - спог­ля­не на Кат­рю i ми­не…

Катря ще лю­би­ла гу­ля­ти на по­лях, по сте­пах, по лi­сi. Хо­димо з нею - я на неї див­лю­ся, а во­на ок­ру­ги, роз­мо­ви не­ма. Та­кi, бу­ло, хо­ди­мо, що й птаст­ва не по­ло­хаємо…