Розділ «15. Відлуння»

— Іду площею, коли раптом бачу: на узбіччі різко гальмує брудний мікроавтобус, з нього вискакують двоє, хапають якогось хлопчиська прямо з тротуару, вкидають у бусик — і зникають.

— Це ще хтось бачив?

— Багато людей, але той, хто першим вхопив хлопця, голосно сказав: «Так ось де ти! Мама ж хвилюється! Третю добу додому не з’являєшся!» Гадаю, у такий спосіб вони хотіли створити у перехожих враження, що це лише родинна справа.

— Точніше, заспокоїти сумління свідків, якщо вони вагатимуться, чи дзвонити до міліції. У правильних школах дітей навчають, як протидіяти кіднепінгу[30]. В таких випадках вони мають на усе горло волати: «Я їх не знаю!». Саме така фраза мобілізує увагу перехожих. Викрадений вочевидь цього не знав.

— Але слухайте, що сталося далі: парубок, який ішов поперед мене метрів за десять, раптом розвернувся і щодуху почав тікати.

— Просто злякався чи, гадаєте, був причетний до викрадення або знайомий із викраденим? — запитав капітан.

— Ймовірно, що був знайомим. Я бачив, як за кілька секунд до того вони одне одному помахали руками.

— Гаразд, але до чого тут Ваша справа із поцупленим портфелем?

— Той, що тікав, стежив за мною того дня. Я зауважив його за кілька хвилин до того, як у мене вирвали портфель.

— Певні?

— На сто відсотків. Я його тоді добре роздивився. У нього така пика, на мавпячу схожа, і капловухий він.

— Пане Бланк, даруйте, але давайте ще раз: що було у портфелі?

— Ну, я ж вам вже говорив — мені важливий сам портфель, а не його вміст.

— Чим він такий важливий?

— Розумієте, я колись цікавився вченням Олени Блаватської. Постійно мав при собі один сувенір, із нею пов’язаний, та й сам портфель придбав у садибі Блаватських.

— Непереконливо, щиро кажучи, але менше з тим. Ви ж зацікавлені, щоб я віднайшов саме викрадача вашого портфеля, а не його вміст. Чи не так?

— Ну, і портфель, і сувенір, що був у ньому, для мене теж дуже важливі. Бажано їх повернути.

— Крутійствуєте, добродію, крутійствуєте. Боюся, що з таким обсягом інформації я не зможу бути Вам корисним, — офіцер зробив вигляд, що підводиться з лави.

— Послухайте! У Дніпропетровську вже більше року перебуває такий собі Тед Россман…

Капітан ані порухом не відреагував на почуте, але Йосип відчув, що своїми останніми словами влучив у десятку. Зробивши ледь помітну паузу, але не ризикуючи довше чекати реакції співрозмовника, Бланк вів далі: