Розділ «14. Археокібернетика та парапсихологія»

— Безперечно, приємно, що стрес не вплинув на Ваші здібності вловлювати головне.

— Але…

— Гроші у вас є, я у цьому переконаний.

— А де Людмила? — запитав Йосип, щоб відтягнути час і трохи зібратися з думками.

— Їй щось знадобилося вдома. До речі, від сьогодні і її вимоги Ви виконуватимете так само, як мої. Ну, можете підвестися. Мені до завтра потрібно ось це, — Транихиїл простягнув Бланку список на аркуші паперу — а Вам, теж завтра, слід прийти до мене на перший укольчик життєдайних ліків. Зараз Ви вільні.

Ще у ліфті, повертаючись від Россмана, Йосип прислухався до власних відчуттів, шукаючи у собі ознаки паніки. Він знав за собою схильність до полохливості, але зараз не відчував нічого, крім рішучої злості. Ще б пак! Якийсь покидьок зазіхає на його особисті, роками ризику і страху зароблені гроші. Ні, своїх кревних заощаджень він Россману не віддасть. Є в нього джокер у рукаві.

Дисциплінований водій чекав на Йосипа на стоянці під будинком. Впавши на заднє сидіння, Бланк наказав везти себе до офісу. Лишившись на самоті у своєму кабінеті, він перш за все подзвонив приватному лікареві і домовився про зустріч. Його послугами бізнесмен користувався майже від самого початку свого перебування у Дніпропетровську, і жодного разу не пошкодував про це. Потім — викликав начальника своєї охорони і наказав замовити у приватній детективній агенції послуги стеження за Людмилою та прослуховування її телефонів. Тоді подзвонив знайомій пенсіонерці, яка донедавна працювала у прокуратурі. Перед пенсією жінка ризикнула допомогти Йосипові залагодити одну кримінальну справу щодо незаконного продажу за кордон першосортного листового металу під виглядом металобрухту — і непогано заробила. Вдячна бабуся одразу погодилася зустрітися зі щедрим комерсантом.

Задоволений зробленим, Йосип поїхав додому. Свербіж у руці ніби трохи вгамувався, проте він обвів пухлину авторучкою, щоб на ранок перевірити, як швидко вона росте.

У палату до Макаки цього разу зайшли двоє. Крім уже знайомого слідчого, з’явився ще якийсь худий довготелесий чоловік, молодий — років до тридцяти. Він назвався помічником слідчого, але документів не показував. Втім, Макака й не знав, що має право їх вимагати. Після співчутливого запитання про самопочуття слідчий перейшов до справи:

— Макаре, ми оглянули квартиру покійного Василя у Дніпропетровську.

— Що цікавого знайшли? — вдав Макака байдужість.

— Ось це, — той, хто назвався помічником, показав волоцюзі мобільний телефон.

— Ну то й що?

— Це Ваш чи Василя? — запитав слідчий.

— Не мій, точно.

— Так, не Ваш, — погодився помічник. — З нього було зроблено лише кілька дзвінків. Найчастіше дзвонили на ось ці два номери, — він показав Макаці аркуш паперу. — Який із цих номерів Ваш?

— Не знаю.

— Ось цей, що знизу, — підказав слідчий. — Як бачите, ми це з’ясували і без Вас. На нього Вам дзвонив Василь, а Ви із нього ж Василеві — на домашній та мобільний. Ми отримали у Вашого мобільного оператора роздруківку дзвінків. Не будемо перевантажувати Вашу свідомість технічними методами аналізу, але поясню, що з’ясувати, з ким і коли Ви спілкувалися — було нескладно. Декого ми знайшли у Дніпропетровську.

— Не здогадуєтеся, кого? — втрутився молодший.

— Ні…