Розділ «14. Археокібернетика та парапсихологія»

— Там у нас немає агентури…

— Ви сьогодні, мабуть, задалися метою розчаровувати мене. Займіться проробкою варіантів повернення Шахсуварова на Батьківщину. Вільні.

— Буде зроблено, пане президенте, — адмірал поквапився вийти.

До скульптури бугая обабіч шосе на повороті у Таромське гурт із вісьмох характерників приїхав поночі. Великий серп червоного місяця ледь визирав з імли міського смогу, що низько стелився на обрії. У лісосмузі заходилися тьохканням солов’ї. Шосе цієї пізньої години було майже порожнє, лише поодинокі фури зрідка проїздили повз перехрестя.

Свої машини характерники сховали за лісосмугою, щоб їх не було видно зі шляху. Біля джипів лишилися Северин, Тарас та Мечислав, решта — пішли до невисокого насипу, де височіла статуя.

Якби хтось сторонній спостерігав за подіями на узбіччі, або, ще ліпше, якби він — сторонній спостерігач — вів відеозапис, то переглядаючи кадри, побачив би таке: ось до бетонного бугая наблизилися п’ятеро — двоє молодших і троє старших. Один зі старших витягнув із сумки ноутбук і підійшов до рогатої голови. А молодий — почав обходити скульптуру довкруж. Потім спостерігачеві могло б видатися, що в його відеокамері на мить стався збій налаштувань — два-три кадри відображали щось матово-сіре. А тоді…

Назар дістав ноутбук і став перед бугаєм, решта характерників, крім Олега, — поряд. Хлопець почав повільно обходити статую за годинниковою стрілкою. Коли він повернувся до гурту, усі навколишні звуки ніби зникли. Здавалося, що вони разом зі статуєю опинилися у середині якоїсь непроникної капсули з матово-сірими стінами. Задоволено поглянувши на результат дій наймолодшого характерника, кібернетик відкрив кришку комп’ютера і вставив у його порт флешку.

— Отже, як я вже розповідав, — заговорив Назар із ледь помітним апломбом фахового науковця, — на дискеті дійсно, крім географічних координат цього місця, було іще дещо: частота електромагнітного імпульсу, зокрема. Це майже як звичайний пристрій автоматичного замикання автомашини. Знайти генератор із потрібними характеристиками та записати сигнал відповідної частоти не становило жодної проблеми. Зараз дізнаємося, чи не схибив я у чомусь.

— А якщо це сигнал до активації вибухового пристрою? — запитав Мстислав.

— Ні, — заперечив Олег, — вибухівки тут немає.

— Ти що, просто відчуваєш це? — не вгавав Мстислав.

— Лише припускаю, що коли щось ховають у такий громіздкий спосіб, то зовсім не для того, щоб ризикувати втратити сховане через випадковий вибух. Але якщо ти так переймаєшся, я можу створити у полі прискорення часу, де ми зараз перебуваємо, ще одне — менше, зі ще швидшим рухом часу. Туди помістимо лише фігуру бугая. Пан Назар налаштує ноутбук на роботу із затримкою, залишить його у меншому полі. Комп’ютер видасть імпульс. Якщо раптом станеться вибух, ми від нього будемо відділені непроникною стіною часу — це надійніше за будь-яку броню.

— Занадто складно щось, — знизав плечима Мстислав.

— Треба спробувати, — втрутився Гордій. — Заразом перевіримо, чи можна створювати часові поля… у часових полях.

Обійшовши рогату скульптуру проти годинникової стрілки, Олег утворив менше часове поле. Для годиться перечекав хвилину — у полі прискорення другого порядку насправді минула добра година — молодший характерник синхронізував час, і внутрішня стіна розвіялася. Спершу здалося, що довкола рябого бугая нічого не змінилося. Так само світився екран Назарового ноутбука, залишеного на траві навпроти голови статуї. Не відчувалося й натяку на вітерець чи протяг, так само стояла цілковита тиша.

— Погляньте! — вигукнув раптом Мстислав, указуючи кудись під праву ратицю.

Там по землі простяглася рівна тріщина, майже ідеальний квадрат. Сама багатотонна статуя ніби трохи здійнялася над ґрунтом насипу. Кільце у носі бугая спалахнуло синьо-зеленим флюоресцентним світлом. Олег злегка потягнув його на себе. У землі під правою ногою бугая, де раніше була тріщина, відкрився квадратний отвір, десь метр на метр. Посвітивши у нього ліхтарями, характерники побачили металеві сходи. Мстислав, який сьогодні, мабуть, зазнав нападу обережності, наполягав, щоб перед спуском усі вдягли кисневі маски. Мовляв, у схроні можуть накопичитися отруйні гази, як це трапляється навіть у сільських льохах.

Та виявилося, що таку маску захопив із собою лише завбачливий Гордій, тож йому дозволили спустися першим. Олег же твердив, що небезпеки немає — і мав рацію. За хвилину Гордій визирнув із лазу і махнув гуртові рукою, запрошуючи вниз. Спустилися Іван, Олег та Мстислав. Назар лишився назовні, про всяк випадок.

У вузькому й низькому коридорі можна було рухатися лише один за одним. Справді, як і відчував Олег, тут було четверо дверей. Усі металеві, без жодних ознак замків.

Посвітивши угору, Гордій вказав на рівну щілину, що простяглася вздовж усієї лівої стіни коридору, просто під стелею.