Розділ сьомий Пані з царства тиші

Пані з царства тиші

Візника в такій порі вже не вдалося знайти.

З настанням темряви Львів мовби вимирав. Місто, яке до війни вирувало нічним життям, кому цікавим, а для кого — небезпечним, під час російської присутності вперше за десятки років завмерло. Згодом потроху відновилося, але це нагадувало бенкет під час чуми. Клуби, бари та ресторації, знову почавши працювати, відкривали двері для відвідувачів, немов щоразу востаннє.

Та й публіка перевелася.

Розгульні аристократи й світські леви воліли гуляти менше, переважно збираючись за зачиненими дверима своїх помешкань перевіреними компаніями. Натомість сумнівних персонажів, котрих раніше не пустили б на поріг пристойного закладу з гарною репутацією, побільшало. Можна було зустріти прилизаних метких сутенерів із масними поглядами, блідих кокаїністів, котрі шукали продавців «благородного» товару, а ті, вбрані настільки дорого, наскільки ж несмачно, особливо не ховалися. Смітили грішми ділки, котрі швидко піднялися на війні, ближче до них трималися дами, яким удавалося зберегти залишки довоєнного аристократизму. Не рідкістю стали військові, здебільшого — ті, котрі розчарувалися в усьому й прогнозували швидку капітуляцію перед будь-ким, включно з Америкою, яка вступила у війну. Загалом же більшість завсідників нічим особливо не вирізнялися, успішно розчиняючись у строкатому натовпі бажаючих спалити за собою мости.

Але починаючи з кінця вересня й така сумнівна публіка кудись поступово зникла. Порожніло у Львові все, ніби саме місто передчувало щось недобре й давало сигнали мешканцям мурованих нетрів. Вулицями з настанням темряви вільно ходили австрійські військові патрулі, котрі теж не почувалися в безпеці, навіть озброєні до зубів, й намагалися не переходити дорогу темним утаємниченим постатям, які ширяли вулицями у своїх, прихованих від усіх справах. Центром, де ще світилися ліхтарі, полювали повії, вмовляючи самотніх поодиноких перехожих бодай на якісь гроші й часто погоджуючись піти в обмін на вечерю в недорогому закладі з тих, що ще наважувалися працювати.

Звісно, візники воліли не ризикувати з випадковими пасажирами.

Трамваї вже теж не ходили.

Тому Кошовий після кількох марних спроб знайти транспорт змирився з невдачею, а Магді нічого не лишалося, як погодитись на пішу прогулянку. Йти треба було на Баторія[27]. Магда взяла Клима під лікоть, крокувала в такт із ним, та по дорозі майже не говорили, хоч Кошовий і намагався кілька разів завести мову про вдову Яблонську.

— Усе почуєш та побачиш сам, — обривала Магда його спроби, й зрештою він вирішив припинити марні спроби розговорити її.

Проминувши сквер із фонтаном, з якого вже не лилася вода, вони пройшли повз будівлю Політехнічної школи[28], далі, тримаючись непарної сторони, зупинилися біля великого прибуткового будинку. Брама була зачинена, та Магда мала ключ, і вони зайшли, піднявшись на другий поверх. Тут, зупинившись біля міцних дверей без номера, вона крутнула ручку дзвоника, потім, не чекаючи, постукала спершу кісточками пальців, потім — кулачком. Зсередини почулися кроки, клацнули два замки, двері прочинилися.

— То ви, пані Магдо? — запитали обережно.

— Ми, Дануто, не бійся.

Вона сама штовхнула двері, ступила всередину, кивком запрошуючи Клима. Переступивши поріг, він поринув у місце, де оселилися хвороби.

Справа не в суміші запахів різних ліків, котрими щільно просякло повітря помешкання, яке давно не провітрювалося. Тут було незвично для місця, де живуть люди, тихо. Кожен крок давав відлуння, всякий жест порушував спокій, а бліде лице дівчини, яка відчинила їм, відбивало втому, яка навалюється каменем на того, хто змушений глядіти недужого.

Магда розстебнула пальто, Клим допоміг зняти. Данута відразу спритно прийняла його, не почепила на вішак — кинула на комод у передпокої. Дочекавшись, поки зніме своє, акуратно поклала зверху на Магдине. Тим часом Магда впевнено, по-хазяйськи, пройшла через залу в невеличку спальню. Рушивши за нею, Кошовий навіть у півтемряві, яка огорнула квартиру, відзначив: досить небагато як для вдови заможної шляхетної особи.

Побачивши Малгожату Яблонську, все зрозумів.

Немолода жінка лежала на ліжку в задушній спальні, поверх нічної сорочки вдягнула важкий, колись дорогий халат. Голову нічим не покрила, довге сиве волосся лежало на плечах та розкинулося по подушці. Данута підійшла, допомогла жінці підняти спину, спритно підбила подушку, тепер хвора могла сидіти. Але дивилася скрізь Клима, погляд не рухався, даючи Кошовому сигнал — жінка або зовсім, або майже нічого не бачить.

— Привели? — запитала вона глухо, хрипато й говорила надміру голосно, як говорять, коли недочувають.