Розділ чотирнадцятий Без жодного пострілу

Без жодного пострілу

У Народному домі дійсно вже все знали.

Кошовий прийшов туди пізніше, ніж планував — Магда затримала в спальні, й він учергове відчув: любощі були схожими на прощання. Та коли почав одягатися, відкинув таку думку остаточно. Навпаки, переконав себе в тому, що вони нарешті зрозуміли, на якому світі опинилися, з чим доведеться зіткнутися, й про жодні розставання не йдеться.

Хіба... його можуть убити.

Але це хоч і не міг викинути з голови, стало клепки не говорити вголос.

На варті при вході вже стояли інші стрільці, та й загалом військових побільшало. У великій залі тривала дискусія, котра Бог знає коли почалася, й досвід підказував Климові: невідомо, коли й чим завершиться. Постоявши у дверях й послухавши трохи, так і не зміг вловити суть: у гармидері губилося все. Зустрівши кількох знайомих у коридорі, обмінявся нічого не значущими фразами про суть поточного моменту.

Щось підказало — головні надії слід покладати на Військовий комітет, там домовляться й вирішать потрібні питання швидше. Вже навіть подався шукати Арсенича, бо мав з ним стосунки ближчі та довірливіші, ніж із кимось іншим. Та по дорозі перетнувся з Левицьким[34], котрий, з його слів, утомився через брак конструктиву. І негайно зачепився з Кошовим та гуртом відразу набіглих збурених цивільних — доводив, що Відень обіцяв ось-ось скласти маніфест про передачу влади українцям. Тому дії поляків є провокацією, цісар того не толеруватиме й Польський національний комітет зробив собі тільки гірше. Чим більше присутніх на спонтанному зібранні не погоджувалося з ним, тим сильніше це обурювало Левицького, й суперечка, як водиться, вкотре пішла не туди, почала переходити на особистості. Після чого Кошовий утратив до неї, як і до бурхливих, але позбавлених сенсу процесів, усякий інтерес.

Арсенича не застав, зате побачив Снігура. Вони обмінялися строгими поглядами, та вирішили краще не перетинатися, розійшлися, демонстративно дивлячись у різні боки. Натомість у коридорах здибав кількох знайомих політиків, і вони подалися під дощик, до найближчого бару, де товкли воду в ступі ще зо дві години. Дійшовши висновку, що ніхто нічого не розуміє й нема єдиної думки щодо протидії польським ініціативам, Кошовий повернувся додому. По дорозі перевіряв кілька разів, чи нема «хвоста», але обійшлося, ніхто не причепився. Отже, на нього, як і на інших, противники вже не зважають.

Удома Магда вже міцно спала. Трохи подумавши, Клим вирішив не турбувати її, розмістився в кімнаті на канапі. Думав не роздягатися, та в останній момент усе ж скинув верхній одяг. На диво виспався, і ранком вони з Магдою, не змовляючись, вирішили не повертатися до вчорашньої розмови. Швидко поснідавши, Кошовий знову подався в Народний дім, бо не міг сидіти й чекати, поки складеться без нього чи замість нього. Дієва натура вимагала руху, щось штовхало й підкручувало зсередини.

З минулого вечора атмосфера змінилася. Тепер Народний дім не виглядав мурашником, у якому кожен бігає, куди і як хоче. Навіть на позір порядку й злагодженості тут стало більше, а погано виспаний, проте — жвавий та всупереч вчорашньому рішучий Левицький уже вимагав у великій залі зібрати групу для переговорів із фон Гуйном. Глибоко в душі Клим розумів марність таких зусиль, вважаючи за краще локалізувати польські військові товариства силами стрільців, поки ті не оговталися й живуть ілюзіями швидкої перемоги. Відшукав нарешті Арсенича, переговорив із ним, отримав несподівану відповідь: цивільним ліпше триматися поки подалі, їм потім скажуть, що і як. Це не образило — збентежило, й після такого Кошовий відчув себе зайвим. Тож забрався звідси до себе на Шевську, куди без попередження згодом підтягнулася вчорашня компанія для продовження розмов, які нічого не означали.

Шацький чомусь знехтував звичкою — вперше за десять останніх днів не з’явився в контору. Видно, вчора його вдалося переконати, що треба бути поруч із Естер. І Йозеф знайшов для того сили.

День минув без подій, у пустих балачках. Кошовий остаточно зневірився в здатності спільноти домовитися хоча б про спільну позицію, із сумом констатував: тут потрібне стихійне лихо, аби почухалися, й пішов на Личаківську в препоганому настрої. Магда побачила це, повелася мудро: не мучила питаннями, а сама покликала в ліжко раніше, ніж зазвичай. Так у них усе відбувалося, щойно почали жити разом.

Новий день, останній день жовтня, не обіцяв нічого нового й Клим дозволив собі повалятися довше. Магда пішла до пані Малгожати, він же лежав горілиць, поклавши руки за голову й женучи непотрібні зрадницькі думки. Нарешті змусив себе піднятися, вмитися, поголитися, вдягнутися. Поснідав у найближчій кав’ярні, втиснувши в себе ерзац-каву з булочкою. Спробував повернутися до вбивства Яблонського, навіть витягнув конверт, який носив у кишені вже третій день. Покрутив у руці, зітхнув, запхав назад — поки не лежала душа. Допив каву, булочку дожовував на ходу.

І знову не впізнав Народний дім, зайшовши в нього — вперше за весь час вартові суворо запитали документи й перепустку.

Клим розгубився, вже почав думати, кого б кликати. Та ніби сила думки викликала старшину Арсенича. Побачив Кошового у дверях, коротко розпорядився — пустили. Виглядав Павло, мов збирався в військовий похід: підтягнутий, наваксовані чоботи, туго затягнуті ремені, шапка-мазепинка сиділа на голові, мов улита.

— Що тут? — дурнішого запитання вигадати годі, та іншого Клим не придумав.

— Зі мною ходи, — звелів Арсенич коротко і рушив сходами вгору.

Просунувши за ним, Кошовий піднявся на третій поверх, де вже зовсім не було цивільних, у очі кидалися передусім офіцери вищих рангів, хорунжі, поручники, рідше — старшини й підстаршини. Павло, на ходу переговорюючись із зустрічними, провів Клима в одну зі шкільних кімнат. Двері лишив прочиненими, тут теж гуртувалися стрільці, на появу Кошового не реагували, заглибились у вивчення карт.

— Що відбувається? — повторив Кошовий. — Здається, я проспав.