Розділ шістнадцятим Маленький шпиталь на Личаківській

Маленький шпиталь на Личаківській

Кілька кварталів вони пройшли мовчки.

Кошовий не міг зрозуміти свого стану. Менше, як півгодини тому стріляв у людину і вбив її. Намагався відтворити в пам’яті прочитані сенсаційні романи та переглянуті за той же час фільми, де герої позбавляли життя інших, аби згадати, де і як саме описували подібний стан. Та згодом облишив дурне, змирившись із тим, що нічого не відчував, навіть мук совісті. Натомість запитав Шацького, понурого, заглибленого у власні думки:

— Ніяк не збагну, що ви не поділили з Лапідусом, щоб аж так.

— Чому вас це цікавить, коли я оплакую дружину? — глухо відповів Йозеф, дивлячись перед собою, і ось тепер Климові стало соромно.

— Даруйте, — легенько торкнувся його плеча. — Справді, вибачте. Просто...

— Що — просто? — Шацький огризнувся, і таким Кошовий свого давнього друга ще ніколи не бачив. — Куди ми йдемо? Чому я не біля Естер?

— Рива попросила... — з язика ледь не зірвалося забрати, але тут же стримався, сказав інакше, — поки побути з вами.

— Бо менший Лапідус для неї важливіший! — відрубав Йозеф. — Тепер Лапідуси пануватимуть у моєму домі! Вони вирішуватимуть, коли і як мені проводжати мою фейгале в останню путь! Пане Кошовий, ще кілька годин тому все було інакше!

— Діти не хочуть воювати з сусідами, — Клим намагався говорити виважено. — Тим більше, ви не готові пояснити їм, що відбувається. І потім, менший Лапідус, друг вашого сина, знав щось про Яблонського.

— З чого ви взяли?

— Так ось же! Ефраїм обмовився — вони зі Шмулем збиралися, цитую буквально, впорати того поца Яблонського.

— Вас іще досі цікавить справа, про яку всі давно забули? Мене вже ні! — Шацький виставив уперед підборіддя. — Я пішов із вами, пане Кошовий, бо хочу прийти до тями. Того, що сталося, назад не повернути. Моя кохана дружина загинула, винен у цьому я, не питайте, чому. Лапідус і їхня хвалена самооборона дадуть тілу раду. Лиш я не готовий при тому бути. Оговтаюся, змирюся з тим, що менш ніж за місяць втратив сина й дружину. Поміркую, як уберегти решту дітей. Повернуся додому й більше не заважатиму вам своєю присутністю. Я ж набрид вам.

— Та що ви кажете!

— Знаю, що кажу! Давно набрид! Ви мене терпите з ввічливості, бо жалієте дивакуватого самотнього балакучого жида, котрий завжди пхає свого носа туди, де йому бути не слід!

— Припиніть бичувати себе! Самі розумієте — кажете дурню!

Відмахнувшись, Шацький прискорив крок, відірвався й зник за найближчим рогом. Кошовий тихо вилаявся, поквапився за ним, теж повернув — і опинився перед стрілецьким гуртом. Відразу побачив Арсенича, впізнав високого старшину зі спини. Поруч, у профіль, стояв Карпо Семчишин з гвинтівкою на плечі. Іван Повх товкся трохи далі, слухав дантиста, який тупав ногами, махав руками й запально щось доводив.

Стрілець помітив Клима першим, навряд чи зрадів знайомому. Шацький же, перехопивши погляд, закричав через вулицю, ніби вони з Кошовим і не сварилися зовсім:

— Ось, гляньте! Дивіться, що робиться! За кого вони мене мають! Мене зупинили!