Розділ сьомий Пані з царства тиші

— Пояснив: дуже поважає пані Яблонську й не хоче пускати поголос про її сина. Знає — під її гарантію ще можна отримати кошти в банку. Пані мусить лиш підписати потрібні папери. На що вона відповіла: спершу хоче побачити сина й переконатися, що пан офіцер не бреше чи не займається вимаганням.

— Юліуш був тут?

— Ні. Я знала, де мешкає, послала записку. Чи він не отримав, чи ігнорував, хтозна. Пан Юліуш перестав навідувати матір аж від середини вересня. Про його походеньки дізнавалася або з листів, або ось так.

— Ще хтось приходив особисто?

— Була жінка, немолода. Так само на початку жовтня. Я її не знаю, не бачила раніше. І не слухала, бо пані саме стало зле. Порадила написати. Мабуть, послухалася, бо потім були якісь листи. Може, її теж серед них. Чим ще буду корисна панству?

Нічим.

Вона сказала достатньо.

Польський легіонер Рафал Лінецький першим заявив про зникнення Юліуша Яблонського. А потім детально описав вміст кишень убитого.

— Ти й після почутого хочеш, щоб я знайшов убивцю?

— Убивцю хочеш знати ти, — наголосила вона на останньому слові.

Вертаючись назад, Клим та Магда крокували швидше й завели розмову, щойно відійшли від будинку. Магда взяла Кошового під руку, стиснула міцно, притулилася до його плеча своїм.

— Маю мотив. Чесно кажучи, мені не шкода офіцера. Як би це не прозвучало — вибач про всяк випадок. Так само не шкода було Сойки, коли дізнався, що він був за один.

— Ти почав розшук, бо та справа стосувалася тебе особисто.

— Ось і відповідь, Магдо. Підозрюю, Яблонський отримав від когось те, що заробив. Але тут ідеться не так про гріхи жертви, як про наслідки, котрі потягне за собою його вбивство. З мене досить великої війни. Якщо я можу не допустити локальної, тут, у Львові, зроблю для того все, на що здатен.

— А мені шкода його матір, — Магдина рука в рукавичці пустила Климів лікоть, ковзнула нижче, знайшла руку, вмостилася в його долоні, тепер вони йшли за ручку, мов діти. — Ти ж зрозумів, пані Малгожата чудово знає, ким був її син. Проте це її дитина, причому — пізня, таких найбільше люблять.

— Люблять усіх дітей.

— Я б так не сказала. Климентію, у світі дуже багато тих, хто терпіти не може дітей, чужих та навіть власних. Зараз мова не про те. Я побачила самотню жінку, для якої син, нехай такий, був останньою надією. Це мати, котра давала дитині шанс із дня на день, з року в рік. Не мала поняття про їхні родинні справи. Сьогодні все, сказане тобі, я теж почула вперше. Дзвінок Віхурі був поривом. Коли дізналася, що ти залучений до справи, відчула полегшення. Мені хочеться допомогти пані Малгожаті. Й ти правий, це її передсмертне бажання — дізнатися, хто вбив Юліуша.

— Нічого не обіцяю, Магдо.

— Знаю.

— Листи, про які говорила Данута, можуть навести на слід.