Розділ дев’ятнадцятий Тризна Йозефа Шацького

Тризна Йозефа Шацького

Запалу потому тишу порушив віддалений звук пострілу ззовні — долинув через прочинену кватирку кухонного вікна.

І зовсім недоречним, не відповідним моменту, видалося інше, не заглушене щільно прикритими дверима. У кімнаті лунко й, виглядало, виклично захропів відставний комісар кримінальної поліції Марек Віхура. Не витримавши, Клим визирнув, побачив його, розмореного, в кріслі. Руку склав на грудях, ноги примостив на стілець. За інших обставин така дещо незвична Віхурина поведінка справді виглядала б комічно, стала б приводом для подальших кепкувань. Але — не тепер.

Зачинившись, Кошовий знову глянув на Шацького. Той сидів, ніби щойно йшлося не про нього й говорилося не до нього. Зі спокоєм, удаваним чи природним, Йозеф узяв кухоль, спершу пригубив чай, потім зробив великий ковток і закашлявся. Клим хотів похлопати його по спині, та дантист хитнув головою, сам вдихнув-видихнув.

— Ви не заперечите мені, Шацький? Не скажете, що помиляюся?

— Пане Кошовий, ми дружимо роки. Коли ви помиляєтеся, самі визнаєте. Інший би доводив, протестував, огризався. Я не буду. Після всього, що сталося, це навіть непристойно. Нижче моєї гідності. Те саме відчував пан Лінецький, попри все бажаючи довести вам свою непричетність до вбивства цього мерзотника. Він правий, знаєте. На своєму місці не може бруднити об таке руки. Шацький, бачите, зміг.

— І вам не цікаво, як я здогадався?

— Я не здивувався. Аби ви не викрили мене зараз, я б неодмінно сам признався, поховавши мою Естер.

— Ви б похвалилися вчинком?

— Можливо, так би виглядало. Пане Кошовий, я знаю вас, але й ви знаєте мене. Погодьтеся, я б ніколи не наважився. Господи, ви ж помітили мою, так би мовити, дивну, незвичну поведінку.

Шацький зробив ще один ковток чаю.

— Справді, ви вели себе агресивніше, ніж завжди. Я назвав би це сміливістю. Кураж ви точно мали. Значить, після того, як власноруч розтовкли Яблонському голову, надалі отримували якісь поштовхи зсередини. Звідси, — Клим торкнувся рукою голови, — чи звідси, — долоня лягла на серце. — Тільки ж я виявився не надто мудрим. Не вартий ваших високих оцінок, Йозефе. Чули, я сказав: убивця не ховався, бо не бачив потреби. Каятися не квапився, проте нічого не приховував, слідів не замітав. Навіть сам легко відшукав та передав мені знаряддя, — кивнув на каменюку. — Тож я мусив здогадатися, ви ж постійно давали мені підказки. Мимоволі, згоден. Просто я їх не читав, бо ж не бачив у вас убивцю.

— Я сам у собі його не бачив. І потім, то не вбивство. Я юдей, але у слов’ян це називається тризною.

— Так-так, розумію. Ви згадуєте поховальний обряд, який передбачає, серед іншого, принесення жертви. Яблонський став такою жертвою. За трагічним збігом, сюди додалися військові ігри, зовсім не обрядові, справжні.

— Естер теж стала жертвою. Її забрали вищі сили, це кара для мене за скоєне. Я не мав права забирати життя того офіцера. Але він після всього у моїх очах позбавлений права жити. Я вже не міг йому дозволити це.

— Забрали життя за життя. Так?

— Ви й це знаєте, пане Кошовий?

— Дізнався кілька годин тому. Без цього з легкістю дозволив би собі повірити, що вбивця — Іван Повх, і з чистою совістю приховати від сторонніх.

— А тепер? Не приховаєте?