Розділ сьомий Пані з царства тиші

— Сам прийшов, — не стримався він. — Вечір добрий.

— Не старайтесь. Я нічого не чую, — не знати, чому стара жінка хрипко засміялася, та вираз обличчя швидше нагадував гримасу болю. — Ви нічого не пояснили своєму чоловікові, пані Магдо?

— Як?

Тепер Клим здивовано глянув на неї, й Магда швидко пояснила:

— Не дивуйся нічому, Климентію. Я сказала, що ти мій чоловік. Що ми вінчані й давно в шлюбі. Інакше пані Малгожата навряд чи тобі б довірилася.

— Але чому, чорт забирай, вона має мені довіритись! — вигукнув Кошовий, навіть тупнувши ногою й не боячись, що хвора почує чи зрозуміє його. — У які ігри ми тут граємо?

— Заспокойся, — стримано мовила Магда. — Я дещо тобі розкажу, а ти трактуй, як хочеш. Весною пані Малгожата не могла ходити. Де підхопила грип, не має значення. Важливіше, що не іспанський, від якого помирають за дві доби. Данута виходила її, вважай, сама, але глухота — побічний ефект. Зараз вона називає себе володаркою Царства Тиші.

— Красиво звучить, — вирвалося в Клима.

— Ти серйозно? — в її голосі звучав осуд.

— Вибач. І все ж погодься — є в такому визначенні щось від декадансу.

Магда зітхнула.

— Ноги в пані віднялися місяць тому. Пережила удар, не ходить сама. Тому вони шукали сестру, так у її Царстві Тиші з’явилася я. Тепер пані Малгожата помирає, Климентію. І знає це.

— Про що ви говорите? — знову подала голос Яблонська. — Дануто, що відбувається?

Наблизившись і ставши так, щоб хвора бачила її губи, дівчина проговорила, старанно вимовляючи слова:

— Пані Магда розповідає про вас.

— Я глуха, але не німа! — звичка владарювати змішалася з нотками відчаю й приреченості. — Дозвольте самій за себе сказати! Станьте поруч, а краще — сядьте. Хочу вас краще бачити.

Магда кивнула.

Клим обсмикнув піджак, підкорився, посунувши вбік Дануту. Тепер міг розгледіти жінку краще. Навіть у своєму віці та стані вона лишилася шляхтянкою й тримала належний гонор до останнього. Аби очі краще бачили, вона б, поза сумнівом, метала ними блискавки. Та зараз вони сльозилися, й Данута, обійшовши ліжко, спробувала витерти вологу хусткою. Хитнувши головою, Яблонська піднесла тремтячу ліву руку, насилу дотягнулася до лиця, протерла очі подушечкою вказівного пальця. Мабуть, це забрало сил — рука впала вздовж тулуба.

— Праву відібрало, — проскрипіла жінка. — Ноги теж. Я помираю частинами, пане Кошовий. Правильно назвала прізвище?

— Так.