Розділ «Львів, листопад 1918 року»

— Маємо наказ залишити місто.

Кошовий, у новенькому, три дні тому виданому стрілецькому однострої, стояв посеред зали. Гвинтівку притулив до стіни, поруч примостив речовий мішок.

— Ще вчора ти казав: переговори ведуться, позиції утримуються, — Магді вартувало чимало сил стримувати себе.

— Я досі переконаний — ми могли б лишитися. Перемир’я продовжили, наші та польські патрулі спільно наводять лад. Третю добу не стріляють, Магдо.

— Всі надіються на мир. Нарешті.

— Рішення не моє. Його віддав полковник Стефанів[41]. Уряд і військо повинні почати евакуацію зі Львова не пізніше восьмої години вечора.

— По сьомій... Климентію...

Вони одночасно подивилися на годинник.

— Бачу, Магдо.

— Чому ти не лишишся?

— Бо тепер я на службі. Склав присягу, не хочу, аби назвали дезертиром. І потім, не зостаюся у Львові з тієї ж причини, з якої ти не можеш піти зі мною.

— Куди з тобою? До вашого війська?

— Не всі старшини в захваті від рішення полковника. Тому військо вийде з центру та стане на околицях.

— Місто в облозі? Пропонуєш мені місце в санітарному обозі армії?

— Це не смішно, Магдо.

— Не смішно, Климентію. І не правдоподібно. Чому ти йдеш?

— Я мушу. Скоро повернуся, бо наш уряд має підтримку з Києва. На допомогу Директорія обіцяє послати армію, є відповідна телеграма. Ми об’єднаємося.

— Я вже чула. В одну державу.

— Так.