Розділ IV Монастир Святого Франциска

— Річ у тім, ваше преосвященство, що Свенсон також загинув, — сказав гість, — зазначу, що цей достойний муж за наказом короля мав видати мені з вавельської скарбниці вдосталь грошей на дорогу сюди. Але вмер, як і його величність... Ця обставина змусила мене подорожувати за свій кошт.

Львів’янин зробив промовистий наголос на останні три слова, натякаючи, що був би не від того, аби отримати відшкодування своїх витрат.

Абат повернувся до нього обличчям і широко розвів руками.

— О tempora, о mores![31] — дещо театрально промовив він, — в історії вашій, дорогий Христофе, одні покійники... Мушу з вами погодитись — мертві не пишуть листів. Навіть у такій важливій справі, як ця.

— Ваше преосвященство, ви, либонь, не уявляєте, що зараз відбувається в Кракові, — промовив гість, відчуваючи, як його потроху проймає лють, — шляхта вирішує, хто буде наступником, і шляхта проливає кров...

— Від чиїх рук загинув Свенсон? — різко перепитав абат.

— Я не знаю, ким були вбивці. Але вони ледь не вбили й мене.

— Чому? Навіщо їм ваша смерть?

— Гадаю, щоб завадити прибути сюди.

— Припустімо, я вам вірю... — абат вдруге відвернувся до вікна і витримав чергову паузу, — припустімо, ви й справді посланець короля. Тоді маєте знати дещо про дитину, яку збираєтесь оберігати. Чи не так?

Христоф змовчав. Він раптом відчув себе персонажем якої-небудь дурнуватої вуличної комедії, який мусив доводити всім, що він не віслюк, в той час як хтось непомітно причепив йому на голову віслючі вуха.

— Наприклад, ви мали знати якої статі королівська дитина. Дівчинка це чи хлопчик? — не дочекавшись відповіді сам запитав настоятель, — скажіть...

— Хлопчик, — сухо вимовив гість.

— Гаразд. А чи не назвете ви нам ім’я цього хлопчика?

— Наскільки мені відомо, сина короля охрестили Франциском.

— Франциском, кажете...

— Саме це ім’я назвав мені король за мить до смерті.

— Франциск, — знову повторив чомусь абат.

Після цього тон його несподівано змінився, і настоятель різко вигукнув:

— Взяти цього чоловіка!