Розділ IV Монастир Святого Франциска

Чоловік слухняно подався слідом, милуючись її граційною ходою. Тільки тепер він зауважив, що на ньому також немає одягу. Мовби їм з Софією і справді була тут відведена роль Адама і Єви.

Вона віддалася йому одразу на березі, якраз тоді, коли він відчув, що вже несила стримувати бажання і йти кудись далі. Чудові коліна її Христоф урешті міг розсунути, впустивши між них спочатку свої руки для палкого обряду вступної ласки, а потім і проникнувши у гаряче жіноче лоно своєю напруженою до щемкого болю плоттю.

— Завтра ми попрощаємось, і я хочу, щоб ти мене запам’ятав, — прошепотіла йому на вухо Софія, трохи притримавши стегнами його шалені рухи.

— О, будь певна, я не забуду тебе... — він сперся на прямі руки, від чого проникнув у неї ще глибше.

Жінка застогнала і солодко вигнула спину, подавши вгору збуджені й гарячі груди.

Тієї ж миті Христоф відчув на своїх плечах іще чиїсь ласки. Вони були гарячі й вимогливі, ніби вимагаючи частину любощів собі. Він мусив відірватись від Софії, щоб бодай озирнутися, але тієї ж миті потрапив у полон до іншої жінки. Вона осідлала його згори. За мить до того, як він мав у неї вибухнути, ця нова коханка зупинилась, поступившись місцем ще іншій. Ця інша (хоч усі вони були подібні, як сестри, до Софії) повернулася до нього спиною й стала навколішки, вимагаючи взяти її ззаду. Не тямлячись від шалу, Христоф ухопив її за стан і рвучко потягнув до себе. За мить на плечах він знову відчув руки коханок, втім цього разу вони не відволікали його, а навпаки спонукали задовольнити врешті себе і цю останню жінку.

Коли знеможений він відпустив її від себе, то з насолодою простятся на шовковій траві. Чоловік не дивився на своїх богинь, але відчував, як дві з них лягли справа й зліва від нього, а ще одна притулилася до його голови. Тепер Христоф знову потонув. Тільки вже не в невідомій річці, а в безмежних небесах над собою...

Прокинувся він там, де й заснув — у тісній брудній кімнаті заїжджого двору на березі Варти. Було ще досить рано. За вікном лише з’явилися перші ранкові сутінки, в яких було більше ночі, аніж світанку. Христоф згадав про свій сон, і солодка млість знову розлилася по його тілу. Однак, було й інше відчуття — йому здавалось, що все це він пережив не уві сні, а насправді. Як і тоді в замку Яна Фірлея, коли Софія бачилась йому хижим розгніваним звіром...

Він одягся й вийшов на вулицю. Господар та його невелика челядь також вже не спали. Човен був витягнутий на берег і застелений рядном. В кухні чулася метушня та притишені голоси. Двоє рибалок несли туди свій нічний улов.

Софія з’явилась також невдовзі. Щойно вони встигли зустрітися поглядами один з одним, як господар гукнув:

— Рушаємо до ясної холери!.. Як вже обоє на ногах, то нічого марнувати часу.

Після цього він одним дужим рухом зіштовхнув човна з берега на воду. За кілька хвилин вони відправились.

Хоч було літо, але річковий холод діставав мандрівників до кісток. Туман робив довколишні звуки гучнішими та осідав на одязі важкими краплями вологи.

— День буде спекотним, — озвався власник човна, налягаючи на своє довжелезне весло, що сягало самісінького дна Варти.

Втім заледве чи когось тішило передчуття денної спеки. А радше навпаки — гнітило більше, ніж холоднющий ранок. Голодна риба скидалася над водою, а в прибережних верболозах хихотіли невидимі й дивні птахи.

Вони опинилися під стінами Познані, коли сонце зійшло вже досить високо. День і справді настав надзвичайно спекотний, один із тих липневих днів, коли могло здатися, що Господь остаточно зненавидів людство.

Минувши місто, човняр пристав до берега, звідки виднівся могутній оборонний монастир. Бородань першим ступив на землю і з полегшенням розлігся в затінку під величезним кущем.

— Срана спека, — видихнув він і простягнув руку за винагородою.

— Це там мені шукати абата Купідуру? — перепитав Христоф, вказавши на монастир.

— Там, — відповів човняр, втираючи спітнілого лоба, — а де ж іще йому бути?.. У тій обителі... отців францисканців... Ох, як же, курва, палить...