Розділ IV Монастир Святого Франциска

— Різне... — важко зітхнув Гвідо, — абат змушує нас учитися стріляти з мушкетів та вправлятися з шаблею.

— Он як?! — Христоф від здивування закляк на місці.

— Кожного дня, крім неділі, о шостій ранку, ледве скінчивши молитву, ми з братчиками збираємось біля північної стіни й усе починається знову: «Взяти мушкети!.. Насипати пороху!.. Забити пиж і кулю!..» — гукає до нас абат...

— І що ж?.. Навіть стріляєте? — гість усе не міг прийти до тями від здивування, що в цій обителі монахи навчаються військовій справі.

— Ще й як... У вухах потім дзвенить до самого вечора, — проскиглив товстун, — але ходімо, чого стояти посеред двору? Спекотно тут, як на пательні, Господи прости...

— Але навіщо робити з вас воїнів? — запитав Христоф, коли вони підійшли до велетенської вежі й заховалися в її тінь.

— Наш абат каже, що непевні тепер часи — промовив Гвідо, витираючи з чола піт, — та й навіть у Біблії написано: «не мир прийшов Я принести на землю, а меч»... От і мусимо, брате. Хоч і не хочемо...

Монах звів погляд угору і важко зітхнув.

— Нам туди, — вимовив він мученицьким голосом, — на самісінький верх...

— Ваш абат полюбляє висоту? — хмикнув Христоф.

— Його преосвященство щоночі спостерігає за зірками, — серйозно відповів Гвідо, — кажуть, пише книгу, а тому ретельно їх замальовує. Кожну зірочку, кожнісіньку! Уявляєш? Господь їх тисячі розсипав по небу, а нашому абату всі зони відомі. Мудрий він чоловік, учений дуже...

Сказавши це, монах вирушив усередину вежі, де його чекало страхітливе випробування — кам’яні сходи, що вели нагору. Христоф подався слідом, співчуваючи цьому доброму товстунові й одночасно стримуючи бажання примусити його рухатись швидше.

За півгодини вони дісталися цілі. Геть захеканий Гвідо припав до вікна й, не дивлячись на Христофа, вказав на невеликі, оббиті залізом двері.

— Ту...ту... тут, — вимовив монах, намагаючись заспокоїти дихання, — це ось тут...

— Покої абата Купідури? — перепитав гість.

— Так...

Гвідо з насолодою підставив спітніле обличчя прохолодному вітрові, якого так бракувало внизу, де потерпала розпечена земля і страждали ті, хто по ній ходить. Монах, здавалось, вже забув, чого піднявся сюди і кого з собою привів, тому Христоф, лишивши його в спокої, постукав у двері.

Відчинив йому невисокий лисий чернець з палючим пронизливим поглядом.

Дещо затнувшись спочатку, Христоф урешті видобув з пам’яті церковне привітання:

— Laudetur Jesus Christus![27] — промовив він.