Розділ IV Монастир Святого Франциска

— На жаль, так, — підтвердив Христоф.

Абат звів очі догори й учинив знак хреста.

— Requiem aeternem dona eim Domine[30]... — прошепотів він.

На кілька хвилин запала глибока тиша.

— Що ж, ми слухаємо вас, — врешті промовив настоятель монастиря.

Христоф озирнувся в бік дверей, де й досі стояв брат Луціан, проте абат кивком голови дав зрозуміти, що цей чоловік має право залишитись і бути присутнім при розмові.

— Мене звати Христоф, ваша милосте. З ласки Всевишнього, я був одним із тих, хто опинився поруч з королем в останні хвилини життя його величності, — промовив він, — і саме мені, скромному шукачеві заробітку з Лемберга, Сігізмунд II повів свою передсмертну волю...

— І в чому ж вона полягала?

— В тому, щоб знайти вас, ваше преосвященство.

— Знайти мене? — здивувався абат, — але для чого?

— Щоб перейняти від вас опіку над королівським дитям.

Знову запала мовчанка, однак цього разу вона тривала значно довше. Настоятель і гість не зводили погляду один з одного, мовби намагаючись вгледітись співрозмовнику в душу.

— Отже, таємниця короля вам відома, — повільно виговорив абат.

Здавалось, тепер він хотів вгадати, в який спосіб Христоф збирався нею розпорядитися.

— Відома, ваше преосвященство.

— Гаразд...

Настоятель врешті відвів погляд від гостя і неквапно підійшов до відчиненого вікна. Здавалось, йому, як і брату Гвідо, чверть години тому, хотілось освіжити обличчя.

— І ви, без сумніву, маєте яку-небудь грамоту, що засвідчує волю його величності, — промовив настоятель, не відриваючись від краєвиду, що звідти проглядався.

— Жодної грамоти в мене немає, — відповів Христоф, — король не встиг нічого написати. Смерть завадила йому це зробити.

— Припустімо, що так, — кивнув настоятель, — але написати мені міг і особистий розпорядник його королівської милості, Йон Свенсон. Хіба можна відправляти посланця з такою місією, не давши йому жодного супровідного листа?