Розділ IV Монастир Святого Франциска

— Отож бо. А ще кожен гість також від Бога.

Львів’янин змовчав.

— Тобто якщо гість хоче пива, то пива хоче й сам Господь, — підсумував монах, — хіба ж ні?

На цих словах він уважно вдивився в свого співрозмовника парою чорних очей-гудзиків, ніби йшлося і справді про важливі теологічні питання.

Христоф ствердно кивнув.

— Думаю, Господь й сам зараз спраглий, — сказав він.

— От і я так кажу, — кинув монах і, вхопивши гостя за рукав, потягнув його за браму.

— Ми до абата Купідури? — спантеличено перепитав Христоф, коли вони опинились на подвір’ї монастиря.

— Ні, спочатку — Божа воля! Я пригощу тебе найкращим тутешнім пивом, — відповів той, — абат нікуди не дінеться.

Монах відпустив Христофа на якусь хвилину, щоб замкнути за собою браму, а потім знову взяв його за руку. Гість незчувся, як опинився на прохолодних кам’яних сходах, що вели кудись униз під монастирську стіну. Невдовзі вони опинилися в просторому погребі, освітленому гарним церковним канделябром, в який було вміщено десяток грубезних свічок.

Попід стінами стояли величезні темно-коричневі діжки, з яких долинало ледве чутне шипіння. Могло здатися, що там клубочуться вужі та змії, але міцний запах солоду свідчив про інше. В цих діжках бродив і зберігався «Господній напій», який щодня возять на міський ринок, постачають у замки та різноманітні резиденції.

— Брате Яне! — голосно гукнув монах кудись у темну частину цього підземелля.

Звідти на світло вигулькнула довготелеса худа постать, також в сутані.

— Чого тобі, брате Гвідо? — голос монаха з темряви був насторожений і навіть непривітний.

— Того, за чим сюди приходять, — хихотнув той, — а приходять сюди по пиво.

— Пригадується, його преосвященство абат заборонив тобі, брате, наближатися до пивниці ближче, ніж на сотню кроків, — суворо відказав Ян, — а все тому, що з такої відстані ти точно не нап’єшся.

— Я не забув про це, — трохи ображено відповів Гвідо, — і не порушив би заборони нашого Богом береженого абата, якби до воріт обителі не прийшов спраглий подорожній...

Тут монах широким жестом, як актор у якій-небудь грецькій трагедії, вказав двома руками на Христофа.

— «І хто напоїть хоч одного з нас бодай кухлем водиці холодної, той не згубить нагороди своєї»[26]. Чи не так у Святому Письмі сказано, брате Яне?

— Там про воду ведеться, — буркнув монах з пивниці.