Розділ IV Монастир Святого Франциска

Ошелешений Христоф незчувся, як тієї ж миті його вхопили за плечі і зап’ястя, щоб він бува не зміг видобути шаблю. Пам’ятаючи, що позаду нього залишався тільки секретар, гість не розумів, звідки взялися принаймні ще дві пари рук.

Втім, це було і неважливо... Безперечно, в келії абата достатньо сховків, і в них може вміститися досить відданих йому людей. Важливим, насправді, було інше: Христоф подолав чималий важкий шлях від Кракова до Познані тільки для того, щоб знову вскочити в халепу.

— Чорт забирай! — вилаявся полонений, забувши, що перебуває у святому місці, — я вимагаю пояснень!..

— Пояснення тут одне і воно доволі просте, — спокійно відповів йому абат, — ви — пройдисвіт, пане Христофе. Ні я, ні брати не віримо жодному вашому слову. На жаль, таким, як ви вже вдавалося проникнути до цієї обителі.

— Таким, як я? — обурено перепитав гість.

— Таким, як ви, — підтвердив настоятель, — не думайте, що ви перший, кому знадобилася королівська дитина.

— Але кому ще потрібен королівський нащадок? — Христоф запитав це з цікавістю, забувши на мить, що троє дужих монахів міцно його тримають.

— Гадаю, таким самим «королівським посланцям», як ви, — холодно промовив абат.

— Послухайте, ваше преосвященство!.. — раптом вигукнув полонений і навіть спробував звільнитися від рук, які ані на мить не послаблювали хвату, — я не пройдисвіт! Я був поруч з його величністю, коли він помирав!.. І тут я тільки тому, що такою була остання королівська воля!.. Повірте ж мені, дідько б вас ухопив!

— Qualix artifex регео![32], — спокійно вимовив абат, мовби смакуючи кожне латинське слово, і в голосі його почулась неприхована іронія.

— У підземелля його, брати... — додав він за хвилину.