Розділ IV Монастир Святого Франциска

З цими словами він закрив обличчя капелюхом і голосно засопів. Схоже, назад цей чоловік збирався повертатись не раніше вечора, коли над Вартою знову запанує прохолода.

Лишивши його, Софія й Христоф вийшли на дорогу, що тягнулася уздовж річки. Пройшовши мовчки кілька кроків, подорожні зупинились.

— Дякую тобі, дорогий Христофе, — промовила жінка, зазираючи йому в очі, — ти захищав і дбав про мене весь цей час. Як ми й домовлялись, тут я з тобою прощаюся. Якщо ти йдеш до монастиря, то мені в інший бік.

Львів’янин якось надто довго не зміг підібрати необхідних слів. Прощання з Софією, яка спочатку була для нього тягарем в дорозі, раптом виявилось занадто важким. Все ж він усміхнувся і, гречно поцілувавши їй руку, промовив:

— Щасти тобі. Хтозна, може ще побачимось.

Він розумів, що говорить занадто коротко, але більше не зміг промовити нічого.

Щойно вони розійшлися, Христоф намагався не думати, що тепер Софія залишиться сама в невідомому їй місті і безліч небезпек чатуватимуть тут на неї. Він згадував її розповіді про пригоди, що траплялися з нею в мандрах Середземномор’ям, й переконував себе, що ця жінка дасть собі раду.

За чверть години Христоф стояв біля воріт монастиря і, оглянувши його височенні стіни, в яких були навіть бійниці для мушкетів, переконався, що перед ним радше добре укріплена фортеця, аніж свята обитель. Стіни мали могутні контрфорси[25], то ж були здатні вберегти його мешканців навіть від гарматного обстрілу.

Брамний молоток мав вигляд велетенського грифона, який затис у пащі бронзове кільце. Христоф ухопився за нього рукою і кілька разів постукав. У невеличкому віконці в стіні з’явилось червонувате обличчя з приплюснутим носом і жвавими чорними очима.

— Чого тобі, божий чоловіче? — почув Христоф запитання.

— Мені потрібно поговорити з паном абатом, — відповів подорожній.

І облизавши сухі губи тихо додав:

— Але ще більш потрібен кухоль прохолодного монастирського пива...

Йому здавалось, він сказав це тихо, проте, як виявилось, з того боку його добре почули.

— Бідолаха, — відповів йому червоноликий, — Господь послав спеку, щоб покарати познанців за безчинства в останній піст, коли, забувши страх Божий, вони забавлялися вином і сороміцькими піснями на березі Варти. Але, на щастя, благочестивим християнам, як оце ми з тобою...

Тут голос його стих і обличчя пропало з вікна. За мить брама важко заскреготіла.

— ...таким, як оце ми з тобою, — повторив кругленький монах, що опинився врешті перед прибулим, — добрий Бог приготував рятунок — холодне пиво, про яке ти згадав.

— Пиво — божий рятунок? — промовив Христоф.

— А хіба ні?

— Якщо така диявольська спека, то так, — погодився подорожній.