Розділ IV Монастир Святого Франциска

— Припустімо, знаю, — відповів він, — точніше, знаю, де знаходиться кляштор, в якому він може перебувати. Це також над Вартою.

— До того кляштору нам і потрібно, — сказав Христоф і, не втримавшись, зробив добрячий ковток пива з досі повного кухля, що звабливо стояв перед ним.

— Буде дорожче, — попередив господар.

— Це ж чому? — постоялець відчув, як пиво від несподіванки пішло «не туди», й гучно закашлявся, — допровадження подорожніх в обитель осіб духовних справа коштовніша?

— Ні, — вперше за вечір скривив посмішку господар, — але кляштор трохи далі. З іншого боку міста.

Христоф байдуже махнув рукою. Дорожче — то дорожче. Нехай. Випите пиво, змішавшись з утомою, зробило його лінивим і неповоротким.

— А що вам потрібно від абата? — раптом знову озвався господар.

— Це наша справа, — буркнув постоялець, анітрохи не дбаючи про свої манери.

Бородань тільки стенув плечима і почвалав до своєї комірчини. Було вже досить пізно, і Христоф також вирішив вкладатися спати.

Чоловік заледве торкнувся головою подушки, як очі й голова налилися свинцем, і він стрімко потонув у повноводді стомленого сну. Він і справді відчув себе, наче у воді, коли ж хтось ухопив його за руку і потягнув назад на поверхню. Щойно голова його опинилась над плесом якоїсь річки чи ставу, Христоф побачив перед собою Софію. Глибина тут виявилась значно меншою, ніж йому здалося спочатку.

Жінка була цілковито оголеною, і він з несамовитим задоволенням уп’явся поглядом у її тіло. Направду, таких, як вона, Христоф ще не зустрічав: гладенькі й не надто пишні стегна, ніби виточені зі слонової кістки, плаский живіт, що наче місток провадив з одного раю до іншого — від акуратного лона до округлих високих грудей, на яких дозрівали дві темно-багряні суниці. Саме ці ягоди, наливаючись соком, зрадливо закликали б коханця до любощів, навіть якби вуста говорили «ні», а руки опиралися. Він знав це тіло і не знав його водночас... Тепер, коли його безсоромно пестили відблиски світла, що відбивалися з води, воно здавалось йому геть невідомим і від цього ще більш бажаним. Зачудований цим видовищем, він навіть не здивувався, що зараз день, хоча хвилину тому ще був пізній вечір.

Софія подала йому руку.

— Підводься, — усміхнулась вона, — тут мілко.

Христоф і сам помітив, що напівлежить на дні, а вода сягає йому плечей. Звівшись на ноги, він опинився поруч з нею.

— Як дивно все... — мовив чоловік.

Відірвавши, нарешті, від неї погляд, він роззирнувся довкола. Обидва річкові береги були щедро залиті сонцем, однак не палючим, а лагідним, яким воно буває у надвечір’я або з початком дня. Довкола виднілися плодоносні дерева, а під ними час од часу з’являлися миролюбні звірі, зовсім не зважаючи на людей неподалік.

— Це, мабуть, Едем, — вирвалось у Христофа.

— В Едемі не існує таких бажань, що ти відчуваєш зараз, — заперечила жінка.

— Твоя правда, — усміхнувся він, — це радше хіть... А цього слід соромитись.

— Всі наші бажання народжуються невинними. І лиш минувши нашу свідомість, стають брудними чи хтивими, — мовила Софія, — в цю мить ти відчуваєш те, що не досягнуло ще твого розуміння, отже й соромитись нічого. Ходи на берег.