Розділ II Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

— В скруту?

— В полон, якщо бути точнішим...

— В полон? Ніколи такого не...

Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болісно щось пригадуючи.

— Ніколи такого не було, — продовжив він, — окрім одного разу...

Сігізмунд пригадав, як років десять тому втрапив у халепу на Волині, де князь Острозький полонив його в своєму замку. Власне, зробив це господар Вежі Мурованої[11] у непрямий і доволі підступний спосіб: знаючи про те, що король з дитинства має страх перед пишногрудими палкими жінками, приставив до дверей монарших покоїв гарячу волинську молодицю, якої Сігізмунд боявся, мов дідько ладану. Така «варта» справді виявилась надійною. Володар великої Речі Посполитої не наважився переступити поріг покою, аж доки від ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнів князя і заледве не поплатився головою.

— Де цей чоловік? — кволо запитав Сігізмунд.

— Від ранку в почекальні, — мовив Свенсон.

Король перевів погляд на вікно, за яким висіла глупа ніч.

— Від ранку, кажеш...

— Закликати його? — знову озвався розпорядник.

— Якщо він дочекався, то заклич...

Вікінг вклонився і вийшов за двері.

— Христофор... — повторив монарх ім’я прохача.

Королю пригадалась місячна ніч в полі, куди його вивів цей відчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сігізмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сіріла в темряві дорога, що провадила до загонів королівської армії. Це була дорога свободи. Тоді монарх запитав, чим може віддячити своєму рятівникові. Христоф попросив про помилування для якоїсь львівської дівчини, звинуваченої у відьмацтві. Сігізмунд просто в сідлі підписав документ і наостанок запросив сміливця до Кракова, до себе на службу... Видно, Христоф тільки через роки прийняв його запрошення.

Двері покоїв знову прочинились, і досередини зайшов спочатку Свенсон, а потім той, хто просив авдієнції. На стомленому обличчі прохача ввднілася радість, очевидно від того, що прочекав він на прийом усього півдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.

— Я згадав, де ми зустрічалися, добродію. Ви порятували мене від полону того схизмата Острозького, — вимовив монарх.

— Мав за щастя служити вашій королівській мосці, — вклонився Христоф.

— Ви не просто служили, ви ризикували життям.

— Ризикувати і, якщо буде потрібно, віддати життя за свого короля — це обов’язок кожного, хто називає себе людиною честі, — трохи улесливо, але твердо мовив прохач, — я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашій королівській милості свою шаблю і свою вірність.