Розділ II Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

Я зціпила зуби, щоб не відповісти їм, як слід.

— І вона також, — твердо відповів Свенсон.

Запанувала мовчанка, під час якої чоловіки підозріло дивилися один на одного. Ті двоє врешті відступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вікінга, аніж повірили йому.

Ми вийшли назовні. Перед нами височіла темна базиліка Святого Марка, над якою підіймався повний яскравий місяць. Через вітер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.

— Ті двоє — справжні зарізяки, — сказала я, — хто вони?

— Охоронці того... вельможі, — відповів Свенсон.

— Короля королів?

— Так. А тепер тікай звідси чимдуж...

Софія урвала свою розповідь, примружившись від липневого сонця, що сходило все вище.

— Кажеш, були одягнені в сіру одіж? — перепитав Христоф.

— Так, — відповіла жінка, — в такі самі строї, як і ті, з якими ти бився учора.

— І які убили спершу волоцюг, потім трьох королівських вартових, які прийшли зі Свенсоном, а потім і його самого, — доповнив львів’янин.

Софія закусила губу.

— І все ж таки, чому той «король королів» мав таку владу? — мовив Христоф.

— Я все ж таки випитала про це у свого рятівника... — сказала жінка після мовчанки, — ті королі були володарями своїх земель. А він розпоряджався їхньою смертю. Вирішував хто, коли і як мусить вмерти. Ніхто не знає, звідки в нього така влада. Він — справжній король страждання. Король болю...