Розділ II Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

— Це гонорова справа, — коротко відповів Христоф.

— Ти наживаєш собі ворога, — погрозливо сказав Фірлей.

— Господь милосердний, — покірно мовив львів’янин, ступивши, про всяк випадок, півкроку назад.

Йому не вдавалося розгледіти, як виглядають охоронці Фірлея, проте Христоф розумів, що королівський маршалок не ходив би в таку ніч по місту аби з ким. Найпевніше, там троє озброєних до зубів відданих своєму господарю міцних бійців, які кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансів дожити до світанку тоді в Христофа буде небагато.

Проте, вельможа опанував свою злість і, глянувши на нього зверхньо, промовив:

— Не раджу тобі лишатися в Кракові довше, ніж до ранку. Задля твого ж добра.

— Я й не мав такого наміру, ваша милосте, — з деяким полегшенням відповів Христоф.

— От і правильно.

Стримано попрощавшись, ці нічні співрозмовники розійшлися, кожен відчуваючи, що в душі залишився гнилий неприємний осад. Ці двоє знайомі були ще з лівонських, коли служили в одному війську і билися з одним ворогом. Тепер же, за інших обставин, не могли знаходитись навіть в одному місті.

Христоф шкірою відчував, як у місті росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сігізмунд був ще живий і ніхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен міщанин Кракова не спав, снуючи з площі на площу, з вулиці на вулицю, якимось потаємним чином переймаючись майбутньою долею держави. В різних місцях спалахували все нові вогні, освітлюючи дорогу невеликим групам, а то й цілим юрбам людей, що, ховаючи зброю під плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королівських солдатів поки що видно не було.

Христоф дістався нарешті свого помешкання на Казімєжу. В цій дільниці Кракова було спокійніше, хоч час од часу також з’являвся хтось зі смолоскипом в руках і стривоженою міною на обличчі.

Софія відчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знімали. Вона також виглядала переляканою.

— Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, — розпачливо промовила жінка.

— Це не так легко зробити, Софіє, — відповів той, нахиляючись над мискою з водою.

Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сіруватим рушником.

— Ти не знаєш з ким маєш справу, — раптом промовила Софія.

— Поки що на вулиці тільки юрми міщан. Жодного солдата не видно, — промовив Христоф, відкидаючи вологого рушника геть, — хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом... Під ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

— Ти... ти їдеш?

— Так, маю одне завдання, яке мені доручили у Вавелі.

— А як же я? Ти залишиш мене тут?