Розділ II Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

Христоф звівся на ноги. Обережно ступив крок, потім другий... При падінні тільки забив коліно, але рухатись це надміру не заважало.

— Йдемо Софіє, — прошепотів він, простягаючи їй руку.

Жінка, на щастя, також вціліла. Вони хутко рушили до конюшні. Ще мить, і ці двоє, навіть не засідлавши коней, помчали темними краківськими вулицями просто навмання, геть з міста...

Вранці наступного дня, як тільки Софія розплющила очі, перше, що вона побачила — це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час від часу його стрілами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне і голосне своїми пташиними голосами. Під головою вона відчула дбайливо покладену сумку, а поруч з її обличчям легко гойдалася волога від роси трава. Був ранок.

Жінка пригадала, як змучена останніми подіями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потім, либонь, просто зомліла від утоми. Софія була загорнута в його плащ і почувалася цілковито затишно. Трохи піднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.

Той був неподалік. Мовчки сидів на траві, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранішній туман.

— Доброго ранку, — привіталась Софія.

Христоф звернув до неї втомлене обличчя, на якому свіжів шрам від учорашньої сутички в постоялому дворі.

— Вітаю, — мовив він і знову відвернувся.

— Про що ти думаєш?, — за якийсь час запитала Софія.

Вона з приємністю вдихнула насичене травами й запахом землі вранішнє повітря. Довкола, скільки оком кинь, простягалося заквітчане поле. В такі миті, як ніколи, усе внутрішнє єство хоче жити.

— Я думаю про бідолаху Свенсона, — відповів львів’янин, — і про те, що вчора він славно загинув. Душа його, справжня душа воїна, либонь вже десь перед райськими воротами.

— Мабуть... — тепер і Софія повністю пригадала вчорашній день, добряче спохмурнівши.

— В мене безліч питань до тебе, — продовжив Христоф, — найперше, звідки ви зналися раніше зі Свенсоном?

— А їсти ми будемо? — зітхнула вона. — Зізнатися, ще від учора вмираю з голоду...

Христоф підтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софії подушкою, і дістав звідти хліб та шмат солонини. Розділивши все навпіл, вони мовчки поснідали. Після цього львів’янин удруге звів на неї погляд.

— Це сталося понад десять років тому. У Венеції. Я ще була ученицею майстра Тартальї. Оскільки, окрім усього, він був ще й неперевершеним ювеліром, його запросили до палацу дожа оздоблювати там святкову залу. В цій залі планувався дуже важливий прийом. На кого там очікували, я не знала. Не знав, мабуть, і сам Майстер. Та мене це й не обходило. Я вперше була у Венеції, вперше бачила такий розкішний палац і мені вперше випала можливість допомагати своєму Наставнику в такій важливій роботі.

Ми з Майстром та ще з десятком помічників працювали не один місяць. Врешті оздоблення зали було завершено. Венеціанський дож, його милість Джироламо Пріулі, залишився задоволений. Ще б пак! На стелі із золота, перлів, діамантів, смарагдів та аметистів були викладені картини раю, а на підлозі, з рубінів, гранатів та сапфірів — ми зобразили пекло. Стіни ж прикрасили полотнами з мирського життя. Таким чином, кожен, хто заходив, опинявся ніби посеред безкінечної коловерті Всесвіту. І, мовби перебуваючи на місці самого Бога, спостерігав одночасно за всім, що відбувається з людською душею: народження в тілі, земне паломництво, сповнене спокус і зваб... А далі — шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримує безкінечне блаженство.

Нам щедро заплатили за роботу, проте під страхом смерті наказали мовчати про існування цієї зали. Згодом, однак, усіх, окрім нас із Майстром, запросили на святкову учту, після якої я вже ніколи не бачила тих робітників. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмію тримати слово, а найпевніше — просто швидко про все забуду.

Так чи інак, але невдовзі ми мусили збиратися в дорогу і покидати Венецію, щоб повернутись до Мілана, де мій учитель працював у зброярні іншого впливового вельможі. Мені понад усе хотілося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стільки часу. Адже навряд чи ще колись мені вдалося б потрапити туди знову. Врешті, не встоявши перед спокусою, я тихо дісталася туди потаємним ходом, що показав мені колись Учитель.