Розділ II Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

— Зрадників корони, — втрутився інший, — тих, що винні в занедужанні його величності...

«От і почалося, — подумав постоялець, — через таких п’яних недоумків і почалося... Вельможі порадили б між собою, не проливаючи міщанської крові. Тепер же непереливки буде і городянам».

— Від чийого імені ви тут? — хмикнув він, підступивши до них ще ближче.

— Від імені короля! — заволали вони в один голос.

— В короля немає на службі свиней! — почулося в них за спиною.

Горе-нападники озирнулися. До тісного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли він випрямився у повен зріст, очі його палали, а обличчя було багряним від гніву. За його спиною стояло ще троє жовнірів з королівської сторожі. Вони, в свою чергу, тільки криво всміхались, наполовину повитягавши шаблі з-за поясу.

— Випхати звідси цих волоцюг, — наказав своїм людям Свенсон і відступив убік від дверей.

Однак, ті, що діяли «від імені короля» чимдуж кинулися до виходу самі, а сторожа тільки пригостила їх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав їм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всередині запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю і почав було про щось говорити, коли ж помітив, що Свенсон і Софія мовчки дивляться один на одного. Не розуміючи в чому справа, він вирішив почекати, доки заговорить хтось із них.

— Не одразу тебе впізнав, — першим озвався вікінг, — не вірю своїм очам.

— Мені також не віриться, що це ти, — відповіла жінка.

— Багато минуло років.

— Атож.

Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши від подиву, а потім знову втишились поглядами один в одного.

— Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, — раптом процідив крізь зуби Свенсон.

— Жодного разу моєї вини в цьому не було, — відповіла жінка тремтячим голосом.

По обличчю Свенсона покотився рясний піт.

— Що цього разу? — прохрипів вікінг.

— Я не знаю...

Софія відвела очі.

— Кажи!