Розділ II Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

В голосі її чулося стільки благання, що, здавалось, не встояла б і кам’яна стіна.

— Я гадав, ти прямувала тільки до Кракова... — розгублено мовив чоловік.

— Хотіла, як і ти, підшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коїться в цьому місті.

Христоф дивився на неї, намагаючись вирішити, що робити зі своєю супутницею надалі.

— Куди ти вирушаєш? — Софія першою порушила незручну мовчанку.

— До Познані.

— Візьми мене з собою... Прошу тебе. Я там залишусь і більше не буду тебе обтяжувати... А по дорозі дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, і не проситиму нічого, крім захисту.

Христофові раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, які дивились зараз на нього, не зміг би відмовити жоден чоловік. Він не надто багато знав про цю жінку, але найпевніше, так воно й було.

Відвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар її погляду, львів’янин кивнув.

— Сьогодні ще чекаємо на гостя, — промовив Христоф за кілька хвилин, — власне того, хто нас спровадить у подорож.

— Хто цей гість? — перепитала Софія.

— Таємний розпорядник його величності, — відповів львів’янин, — забув або й не почув його ім’я. Однак людина поважна.

— І прийде сюди? — з недовірою кинула Софія.

— Атож, в цей гадючник.

За годину в двері справді рішуче постукали. До цього часу постояльці вже встигли зібрати свої речі в дві невеликі дорожні торби. Христоф схопився з місця і рушив відчиняти, по дорозі вдоволено потираючи долоні. В цей час, він, найпевніше, згадав наказ короля своєму розпоряднику видати Христофові стільки грошей, скільки той буде потребувати. Чоловік з Лемберга вирішив, що потребуватиме багато. Тим більше що дорога до Познані неблизька та справа, до якої він зголосився, важлива й по-своєму небезпечна. Адже невідомо, хто ще може дізнатись про існування королівського нащадка... А дізнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоємцеві добра? Словом, діло вартісне.

З такими думками Христоф прочинив двері нічному гостеві. Яким же великим було його здивування, коли замість високого благородного Свенсона, він побачив на порозі декілька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кімнати, виставивши перед собою ножі, загострені палиці та уламки шабель.

— Вітаю вас, добродії, — Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу і двічі, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зі свистом розсікло повітря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.

— Чого вам в біса треба? — запитав постоялець, відчуваючи, як потроху після здивування його переповнює злість і навіть кількість цих пройдисвітів не применшує бажання посікти їх на капусту.

— Ми шукаємо зра... зрадників... — пробелькотів хтось із них п’яним голосом.

— Яких ще зрадників? — гаркнув Христоф.