Розділ XII Любов і смерть у світі живих

Невідомо чим би закінчився поєдинок цих чотирьох колишніх союзників, якби раптом під ними не задрижала земля. Поштовхи були не надто-сильними, проте достатніми для того, аби всі четверо впали на каміння й міцно вхопилися за нього руками. Велика кам’яна брила захиталась під Христофом, і він незчувся, як слідом за Казимиром полетів униз, і лише дивом не опинився на землі, а зачепився одягом за обгоріле дерево.

— «В день коли земля задрижить...» — промовив десь над ним Корнякт і підняв чашу.

Місяць в цей час вже зійшов у своїй повні над горизонтом. Промінь його втрапив у чашу і, відбившись від її дна, вказав на велику ущелину навпроти них. Христоф чув, як там нагорі хтось радісно закричав.

«Буде справедливо, якщо хтось таки знайде скарб, — подумалось Христофові, — звісно, якщо інші його перед цим не вб’ють...»

Він спробував звільнитись від рятівного дерева, а тоді помітив, як до Лев’ячої Голови обережно скрадаються якісь тіні. Вони пересувалися безшумно, наче привиди і тільки їхні звірині очі горіли в темряві лиховісним вогнем. Двигтіння землі їх зовсім не лякало... Стриди, жорстокі й нещадні людожери, яким вдалося пережити вогонь і людську зброю, поверталися й прагнули помсти.

За чверть години землетрус закінчився. Христоф, що до цього часу вже опинився на землі, звівся на ноги і рушив туди, де були прив’язані перелякані коні. Скочивши в сідло, він щодуху помчав крізь спалену темінь до Поморянського замку.

В маєтку Сененських він був уже над ранок, але, як виявилось, усю ніч тут ніхто не спав. Першим його зустрів Гвідо. Монах виглядав розпачливо, голос його тремтів, а на очах бриніли сльози.

— Що сталося? — стривожено запитав Христоф.

Той спробував відповісти, але губи його не слухалися і слова застрягли десь глибоку в горлянці. Тоді він ухопив монаха за плечі і з усієї сили струсонув.

— Що сталося, Гвідо? — повторив Христоф.

— Франциска... — це слово, здавалось, випало з нього, наче кришталева чаша з креденса, і, впавши на підлогу, розбилося.

— Що з нею? — допитувався прибулий, але монах знову занімів.

Тоді Христоф ухопив цебро з водою, що стояло поруч і одним рухові вилив воду, йому на голову.

Гвідо скрикнув від несподіванки і, роззявивши рота, мов риба, почав судомно хапати повітря. Втім крижана вода привела його до тями, і він врешті зміг пояснити, що сталося:

— Коли ти дозволив кузині пані Сененської опікуватись нашою Францискою, то ця Йоанна почала проводити з нею день і ніч. Я майже не бачив дівчинки, але вважав (Господи, яким я був дурнем!), що для дитини так буде краще. Адже турбота жінки завжди краща, ніж турбота чоловіка...

Монах болісно зітхнув, але вже не зупиняв своєї розповіді:

— Вчора я вирішив все-таки навідатись до Йоанни, бо вже дуже скучив за Францискою. Піднявся до її покоїв і постукав у двері... Ніхто не відповідав. Тоді я відшукав служницю й запитав, де її пані, а у відповідь почув, що годину тому та взяла дитину й вийшла з замку. Мороз мені пішов по шкірі. Я підняв на ноги увесь замок і вимагав негайно кинутись на пошуки Йоанни! Менш, ніж за годину ми її знайшли...

— Де? — випалив Христоф.

— На цвинтарі, поруч з усипальницею Сененських, де похований її маленький син... Жінка була напівпритомною і сиділа на землі, прихилившись до кам’яної плити, що закривала вхід. Я запитав, що вона зробила з Францискою...

— І які відповідь? — не витримав Христоф, — чорт забирай, Гвідо! Кажи швидше!