Розділ XII Любов і смерть у світі живих

— Ви праві, капітане, у звичний спосіб цього демона не подолати, — врешті промовив Домінік, — гаразд, я вирушу з вами, хоч залишитися тут мені, відверто кажучи, значно цікавіше.

Він вклонився Софії й подався збирати речі. Наступного дня вони вирушили до Гданська. За кілька тижнів, якщо подорож буде успішною, ці троє мали б дістатися моря.

Тим часом найманці з Лемберга, місцеві ополченці та замкова варта врешті вирушили в бік, де, як стверджував Казимир, мешкали стриди. Діставшись туди за півдня, загін оточив місцевість кільцем. Під вечір селяни підпалили ліс. Вогонь невдовзі спалахнув з такою силою, що настання ночі ніхто не помітив. Селяни й замкові вартові відчайдушно копали глибокі рівчаки, щоб полум’я не кинулось у протилежний бік і не спалило їхні села. Решта всі тримали зброю напоготові. Вогонь стискав ліс усе щільніше й щільніше своїми пекельними обіймами, і люди йшли вслід за ним. Кожен знав, що от-от розпочнеться щось жахливе, і воно, врешті, розпочалось.

Під ранок, коли жар від пожежі став нестерпним, зсередини вогняного кільця почали вистрибувати могутні створіння, схожі ззовні на людей. Шерсть на їхніх тілах палала, і самі вони відчайдушно кричали від люті й болю. Тієї ж миті лунали постріли, і стриди падали на гарячу землю, мов дичина. Інші, що уникали кулі, наштовхувались на шаблі та гострі списи. Грізні в своєму лісі, у своїх непролазних хащах, ці створіння виявились цілком безпорадними проти вогню і людської зброї. Час від часу вони відчайдушно накидалися на чорних від сажі ополченців або найманців, однак ті без надмірних зусиль їх долали.

Така різанина тривала всю наступну добу. Врешті, з-за стіни вогню почала вистрибувати тільки перелякана звірина. Ще через добу пожежа почала згасати, і втомленим селянам дозволили повертатись додому. Невдовзі Казимир відпустив найманців та замкову варту.

— Ці варвари вбили кожного нещасного стрида, якого тільки побачили, — сердито мовив Корнякт, — хоча б один із них нам був потрібен живий.

— Для чого? — перепитав Христоф.

— Як для чого? — вигукнув грек, — ви забули чому ми взагалі тут? Нам потрібно знайти ту трикляту Лев’ячу Голову! Чи як там називається це місце?

П’ятеро чоловіків, вже давно не злізали з коней. Обличчя їхні були чорні від кіптяви, а одяг місцями пропалений і закривавлений. Казимира, Ореста, Христофа, Корнякта і консула Массарі в цю мить самих можна було сплутати з якимось демонським поріддям.

— Лев’яча Голова — це скеля, — раптом сказав Казимир, — і, здається, вона перед нами.

Всі повернулись туди, куди він вказав. Над згарищем, в пелені їдкого диму й справді височіла чимала скеля, що здалеку скидалася на голову лева.

— Що ж... Будемо вірити, що це справді те місце, — промовив Корнякт і першим рушив туди.

Решта вершників подалися за ним слідом. Через дві години, всі дісталися цілі. Залишили коней унизу, а самі почали дертися вгору. Невдовзі дісталися вершини.

— Тепер я знаю, як виглядає пекло, — вимовив Массарі, роззирнувшись звідти навколо.

Скільки оком кинь було видно чорне згарище. Місцями ще палахкотів вогонь доїдаючи, як ненажерливий звір залишки дерев і трупи звірів.

Чоловіки перезирнулись.

— І що робити тепер? — нервово запитав Корнякт, — сидіти тут, доки не настане кінець світу?

— Чаша у вас? — запитав Казимир.

— Аякже.

— Тоді дістаньте.