Розділ XII Любов і смерть у світі живих

— Ти з глузду з’їхав, — не втримався Христоф, — ми спалимо не лише ліс, але й навколишні села.

— Зробимо так, щоб полум’я знищило тільки частину лісу, в якому живуть ці чудовиська. Разом із ними самими, — відповів найманець, — а тоді вже на згарищах доб’ємо кожного, хто виживе. Це наш єдиний вихід.

— У нас замало людей, — зазначив Орест.

— Візьмемо замкову варту і зберемо сільське ополчення. З них кепські воїни, але хоча б на щось вони здатні. Наприклад, розвести вогонь по колу і спрямувати полум’я всередину. Таким чином, наш ворог опиниться у вогняній пастці.

Задум здавався жахливим навіть самому Казимирові, однак всі врешті-решт з ним мовчки погодились. Наостанок було вирішено не зволікати і вирушати вже завтра.

Чоловіки вже почали розподіляти обов’язки у своєму невеликому війську, коли ж до замку прибули двоє незвичних гостей: жінка, на обличчі якої виднілося кілька свіжих шрамів, і молодий чоловік в однострої, схожому до того, що носять військові моряки. Агата прийняла незнайомців, які повідомили, що прибули аж з Гданська, і гостинно запропонувала їм обід та дві кімнати для відпочинку. Гості подякували, а тоді запитали чи правда, що в замку перебуває пан Домінік Гепнер.

Пані Сененська уважніше придивилася до гостей і не поспішала відповідати.

— Дорога пані, — мовив тоді моряк, який назвався капітаном Кальманом, — якщо це так, і чоловік, якого називають Людвисарем справді тут, то не приховуйте цього від нас. Справа надто важлива.

— В моєму домі зараз багато гостей, — відповіла пані Сененська, — можливо, серед них і є той, хто вам потрібен.

— Я бачу, ви нас побоюєтесь, — якомога лагідніше сказала жінка з пораненим обличчям, — але, повірте, не слід...

— Я б і сам тебе побоювався, Софіє, — раптом почувся голос за їхніми спинами.

Гості озирнулись. Позаду них стояв Христоф. Вигляд його був привітний, чоловік радісно усміхався.

— Кожного, хто з’являється несподівано й мов нізвідки, слід побоюватись. Чи не так? — додав він.

— Тільки не тих, хто робить це з добрими намірами, мій друже, — відповіла Софія.

— Що ж, тут правда... Ваша милосте, — звернувся він до Агати, — я добре знаю цю жінку, як і знає її Казимир, тому запевняю вас, вона, а також той, хто поряд з нею, прибули сюди з благородною метою. То ж, якщо ваша ласка, я проведу їх до пана Гепнера.

— Довіряю вашому слову, — відповіла Агата.

Гості вклонилися господині і разом з Христофом вийшли на подвір’я замку й попрямували до касарень, де відбувалися останні приготування до завтрашньої виправи.

— Що тут відбувається, Христофе? — запитала Софія після того, як коротко розповіла про свої поневіряння і свій дивовижний порятунок, — чому господиня поставилася до нас так насторожено?

— У нас дуже сильні вороги, — відповів той.

— Хто саме?