Розділ XII Любов і смерть у світі живих

— Йоанна сказала, що її сину одиноко і вона хотіла познайомити його з Францискою. Мовляв, удвох їм буде веселіше... Але раптом з’явилися люди в сірому одязі й забрали дівчинку в неї.

Монах знову заплакав. Вода досі скапувала з його голови і домішувалась до його сліз.

— Не картай себе, Гвідо, — поклавши руку на його плече, сказав Христоф, — в тому, що сталося, насправді, моя провина. Це я віддав дівчинку Йоанні...

— Але я мав би стежити за нею, — розпачливо мовив монах.

— Облиш сльози. Треба збиратися в дорогу.

— Але куди?

— Я не знаю точно, Гвідо... Десь убік Гданська. Десь там наша Франциска.

Він рушив убік замкового палацу. На сходах чоловік наштовхнувся на господиню замку й шанобливо їй уклонився.

— Пане Христофе, мені прикро за те, що сталося з дівчинкою, — першою промовила Агата.

— Вашої вини тут немає, дорога пані, — відповів він.

— Ви повернулись один?

— Так, ваша милосте.

— А де інші?

— Боюся, що не всі пережили авантюру, яку самі ж затіяли. Хто вцілів, невдовзі повернеться.

— І ви... їх залишили? — запитала пані Сененська.

— У мене не було шансів урятувати цих добродіїв від їхньої власної жадібності та взаємної ненависті. В якийсь момент ми зчепилися один з одним, як скажені пси... Лиш дякуючи Богу, я нікого не вбив і сам уник смерті. Однак мощу вас запевнити, що стриди більше не надокучатимуть вашим селянам. Казимир дотримав слова.

Агата хвилину помовчала.

— Ви поранені, Христофе, — сказала вона згодом, і чоловік тільки тепер відчув, що тіло його вкрите численними опіками і ранами, з яких сочилася кров.

— Нам з Гвідо треба вирушати...

— Якщо затримаєтесь на добу, це нічого не змінить. Дозвольте моєму лікарю допомогти вам.