Розділ XII Любов і смерть у світі живих

— Правда, ваша милосте.

Вона глянула йому просто в очі, мовби намагаючись роздивитися самісіньку їхню глибину, а тоді, затинаючись, промовила знову:

— Скажіть, дорогий Христофе, чи могла б я... Чи можна попросити вас... Чи могли б ви довірити мені опіку над цією дитиною?

Від несподіванки той завмер, не в змозі відповісти їй будь-що.

— Безперечно, ви зовсім мене не знає і буде справедливо, якщо відмовите мені, але запевняю, що ніхто не здатен огорнути цю дитину більшою любов’ю і турботою, аніж я...

— Але ж, дорога пані, брат Гвідо вже досить довго опікується цією дівчинкою, тому гадаю, що найперше слід запитати в нього, — мовив Христоф.

— Найперше, брат Гвідо — чоловік. Чоловікам такі речі не властиві. Господь наділив вас силою, мужністю та відвагою, але догляд за дітьми віддавна доручив жінці. Крім того, я не збираюся відбирати в нього дівчинку, а лише додати свою жіночу частку турботи, якої вона досі не знала...

Йоанна раптом опустилася на коліна і гірко заридала.

— Благаю вас, Христофе, — крізь сльози вимовила вона, — не так давно я втратила свою дитину. Тому коли дізналася, що в замку перебуватиме маленька дівчинка, сприйняла цю звістку, як Господній знак. Дозвольте мені подарувати їй своє тепло... Дозвольте нещасній матері цю маленьку радість. Будьте милосердні. Поговоріть з вашим другом...

— Заради Бога, пані, підведіться, — спантеличено сказав той, обережно підіймаючи Йоанну за плечі, — звісно, я поговорю з братом Гвідо. Впевнений, він буде не проти.

— Хай благословить вас Господь, Христофе, — відповіла жінка.

Вона дістала з кишені хусточку і витерла сльози. А тоді все ще тремтячим голосом попрощалась:

— На все добре, мій друже. Дякую за ваше милосердя.

Вражений цією зустріччю, Христоф ще стояв деякий час на тому самому місці, а тоді, трохи прийшовши до тями, повернувся до бенкетної зали, де гості, вже добряче сп’янівши, потроху почали верзти різноманітні дурниці.

Наступного дня ще до сніданку всі зібралися в тій самій залі, однак вже не для бенкету, а для наради. Усі, крім Массарі, виглядали бадьоро. Бідолашному консулові не давала спокою його рана.

— Гадаю, цих дикунів нам під силу знищити одним несподіваним наскоком. Візьмемо декількох в полон і нехай покажуть нам ту Лев’ячу Голову, — рішуче промовив Корнякт.

Услід за цим він поставив на стіл Чашу, яку вони відібрали у Львові в Сірого Братства. Очі його загорілися... Навіть не вірилося, що такого багатого й впливового чоловіка міг цікавити захований десь глибоко в горах скарб. «А може справа не в цьому? — раптом подумав Казимир, — може над нами всіма панує зовсім не бажання наживи, а якась незрозуміла демонська одержимість?.. Адже кожен з нас добре розумію, що цього скарбу може просто не виявитись. Переказ про нього — звичайна казка, в яку повірив спочатку нещасний Джованні Массарі, а тепер ми...»

— Не все так просто, вашмосць, — сказав він уголос, і Корнякт відірвав нарешті свої збільшені очі від чаші, — хоч, зізнатися, я й сам так міркував раніше. Втім, до добра це не довело. Ці потвори все життя живуть у лісі, знають там кожне дерево, кожен кущ і кожну галявину. До того ж вони розумні і вправно розставляють в лісі пастки. Стридів неможливо знищити одним наскоком, як загін ворожої піхоти. Мусимо діяти жорстокіше і хитріше.

— І що ви пропонуєте? — перепитав грек.

— В цих лісах багато торфу, — спокійно відповів Казимир, пригадуючи свою втечу з полону, — як ви знаєте, він чудово горить.