Розділ дев’ятий

— А скажіть, будь ласка: місце, звідки ви з’явились, яке ви не вважаєте МОДЕЛЛЮ... Напевно, високотехнологічна цивілізація? Космічні колонії, зовнішня експансія, зорельоти?

— Ні, — їй чомусь стало ніяково. — Це ж чому?..

— Ну, якщо МОДЕЛІ створюються по нисхідній... Увійдемо, наприклад, в якусь місцеву крамничку «Ґноти і свічки...» І опинимося на пагорбі. По дорозі буде тупцяти плем’я в шкурах, трохи нижче і ліворуч буде ваша печера з викарбуваними на камені... або намальованими на стінах... першими оповіданнями Ірени Хміль...

— Ні, — сказала вона сердито. — Анджей Кромар ставив іншу мету... Не насміхатися з моїх письменницьких спроб і не ілюструвати шкільний підручник...

— Еге, Ірено... Ви все-таки вірите, що він не божевільний.

— Він завжди був божевільний! — відгукнулася вона роздратовано.

— Як же це ви зважилися...

— А вам-бо що?

— Нічого... Не хвилюйтеся.

Близько години вони їхали мовчки; у Ірени вже геть розболілася спина, і довелося зробити новий привал. Ірені дуже хотілось їсти, але зізнатися в цьому заважала гордість.

— А що він усе-таки мав на меті? Як ВИ гадаєте, Ірено?

Вона втомилася. Вона смертельно втомилася, не треба було лягати на траву, тепер вона не зможе встати, і Семироль побачить її слабкість...

— Ек... спериментальна соціологія.

— Що?

Ірена скривилася, згадуючи:

— «У будь-який момент часу в людства був, так би мовити, потаємний заборонений куточок. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними... І все ж таки нечувано перспективні...»

— Ну і пам’ять у вас, — сказав Семироль після паузи.

Ірена згадала відомий анекдот і кисло посміхнулася.

Там, де Ірена очікувала побачити передмістя, як і раніше, тягнулися поля і пустирі.

Місто виявилося набагато меншим, ніж вони сподівались; здалеку розгледівши стіну, ворота і вежі, Семироль притишив крок.