Розділ дев’ятий

— ...Кімната? Вечеря? Гарячої води для панів подорожніх?

Скрипливі сходи.

Ірена опинилася на ліжку. Запинало з позолоченими китицями подекуди продірявилося, крізь діри тепло блимала свічка...

— Яне, увімкніть же світло...

— Зараз, тільки знайду вмикач, — почувся глузливий голос Семироля.

Він теж утомився.

Після сніданку (овочі виявилися смачними, тверду смаженину неможливо було їсти) Семироль вирушив до міста — сам. Ірена перемогла себе і не напросилася в попутниці.

Їй було моторошно залишатися самій. З іншого погляду, спина після вчорашнього боліла немилосердно. А ще з’явилася можливість нарешті натягнути ковдру до підборіддя і все гарненько обміркувати.

Щодо нових вражень, то їй цілком вистачило побутових сценок під вікном. Стукіт дерев’яних підошов, хлюпотіння вилитих помиїв, пирхання коней, крики вуличних рознощиків — Семироль має рацію, все це дуже скидається на лубок, і, що цікаво, посилюється враження давно баченого — десь, колись, чи то в кіно, чи то в книзі...

У крамниці навпроти відбувався гучний «завіз товару». Кремезні селюки вчотирьох з натугою знімали з підводи величезну бочку (незрозуміло, якому пришелепі спало на думку використовувати її для перевезення будь-чого). А бочка, мабуть, була повна; ремені, перекинуті через плечі носіїв, тріщали, вулиця повнилася сопінням, лайкою і роззявами...

Ірена мимоволі подалася вперед, ліктями лягла на підвіконня. Надто вже колоритною видалася сценка...

Наступної миті якийсь ремінь, що утримував бочку у висячому положенні, лопнув. Селюк дивом устиг відскочити (ймовірно, він готовий був до такого повороту подій і тому відреагував миттєво). Бочка — так здалось Ірені — трохи повисіла, перехнябившись набік, важко перекинулася, але не тріснула (хороший бондар руку доклав!), тоді повільно і гуркотливо покотилася під ухил, погойдуючись і вихляючи туди-сюди боками, як зухвала танцюристка...

Роззяви кинулися врозтіч. Навіть Ірена інстинктивно сахнулася назад; вона бачила тільки бочку, яка набирала швидкості, важка і невідворотна, мов паровий коток. Вона перетинала вулицю по діагоналі, прямувала назустріч паркану або стіні...

Потім до її вух долинув зойк. Сповнений такого жаху і відчаю, що Ірену зросило холодним потом іще до того, як вона устигла забачити жінку, що кричала; там, на шляху бочки, опинився хтось, добре видимий роззявам — над натовпом пронеслося придушене зітхання...

Старенька у квітчастій хустці, що присіла перепочити під стіною — так і не зуміла встати, бо від жаху в неї віднялися ноги.

Ірені стукнуло в голові: треба заплющити очі. А ще краще — відскочити від вікна (на жаль, вона встигла заплющити очі й відскочити на секунду пізніше, невже їй судилося все це побачити і запам’ятати — хрускіт кісток, закривавлену хустку?..)

Бочка підстрибнула на камені.

Невловний рух. Темно-червоний плащ на чиїхось плечах, хмара пилу, зойк... Ірена розгледіла тільки плащ і руки. Довгі руки, що підхопили стару, ніби ляльку.

Якусь частку секунди їй здавалося, що бочка розчавить відразу двох. Дурну стару і чоловіка, який спробував урятувати її — ще більшого бевзя...

Ірена так і не заплющила очей.