Розділ дев’ятий

— Красиво, — байдуже сказала Ірена. І додала невпопад: — Яне, а як щодо полежати в труні?

— А наші справи такі погані? — після паузи запитав адвокат.

— Ні, — Ірена гмукнула. — Просто в таких декораціях... вампірам не властиво блукати вулицями. Вони мусять боятися сонця, вдень спати у трунах, лише вночі...

— Це залежить від того, які вампіри, — Семироль не образився і не здивувався.

Вони проминули підйомний міст і ввійшли в місто.

Вулицею рухалися мовчки. Ірена спішилась і крокувала поруч із адвокатом; час від часу, не в змозі утриматися, вони підштовхували одне одного ліктями і вказували поглядом на все нові й нові подробиці: побутова сценка біля джерела, дбайливо оздобленого у вигляді коров’ячої голови... Господині в чепурних чепцях, які перемовляються через вузьку вулицю... якісь бродячі кози, собаки, жолоби для помиїв, мідні кільця, шорні лавки, озброєні вершники — Ірені важко було стриматися, не сахнутися...

Планування міста змінилося абсолютно. Двічі чи тричі вузькі вулички виводили подорожніх на майдан — Ірена щоразу напружувалась, очікуючи побачити шибеницю з трупом у петлі. Чомусь картина міста здавалася неповною без запаху гною, стражників зі списами і ешафотів...

Запах був — не надто сильний і неявний, зате стражника не зустріли жодного. На майданах розташовані були здебільшого крамниці та заїжджі двори (шибениць, на щастя, не було).

На них поглядали — з цікавістю, іноді насторожено, але й тільки. Ірена боялася, що буде гірше, що за двійком дивних подорожніх учепиться натовп роззяв...

Вечоріло. Ірену все ще не полишала надія на чудо — ось, мовляв, зараз, цієї миті, з-за повороту з’явиться крамниця з якимось особливим, знайомим фасадом, будівля-мітка, що приховує в собі ПЕРЕХІД...

— Пан моделятор має дуже приблизне уявлення про середньовічне місто... Це лубок, Ірено.

— А хто вам сказав, що він моделює середньовіччя?

— А що він моделює?

— Ви вже запитували...

Довготелесі ліхтарники запалювали свої ліхтарі. Дуже красиво — кольорові скельця, товсті свічки, місто в сутінках, у кольорових вогнях...

У якийсь момент Ірені здалося, що вона стоїть посеред широкої жвавої траси. Праворуч і ліворуч од неї струмують два потоки — червоних вогнів-утікачів і білих — прибульців... Фари, вогні, всерозуміючі очі світлофорів...

— Ви втомились, Ірено.

— Ні, не особливо...

— Ви ледве тримаєтеся на ногах... Прогулянки, звичайно, у вашому стані рекомендовані, але не такі тривалі...

Ірена не запам’ятала, як називається готель. Їй було вже все’дно.