Розділ дев’ятий

Кобила. Сухоребра, з обривком мотузки на шиї; вона, ймовірно, довго перебувала на самообслуговуванні й від Ірени просто сахнулася. Зате, побачивши Семироля, дико заіржала, вибалушила очі й забилася в куток...

Адвокат, ошкірившись, підійшов до ослаблої від жаху коняки. Поклав руку їй на шию; кобила затремтіла всім тілом. Ірені зробилось її шкода.

— Яне...

— Тихо...

Кобила тяжко зітхнула — і змирилась. Ірені чомусь згадався Нік.

За парканом навпроти весь ранок чатувала цікава сусідка.

— Здорові були, пані Хміль! Із поверненням!

Ірена силувано всміхнулася. Подумала і зробила щось на зразок поклону — підмітаючи спідницею дорожню пилюку...

— Згодиться, — сказав Семироль за її спиною. — Дуже витончено.

Сусідка, налагодившись було поговорити, коли побачила Семироля, вирішила за потрібне сховатися. Ймовірно, з точки зору сусідки, Ян і справді виглядав страхітливо; Ірені ж здавалося, що поруч іде статист із дешевого фільму, якому з метою економії бюджету видали лише побитий міллю сіряк, і він накинув його поверх звичного костюма...

Було по-літньому тепло і до неможливості гарно. Дорога звивалася підковою, в’юнилася до міста, на барвистих пагорбах ідилічно паслися корівки, мальовничо зеленів гай, привітно синіла річечка...

Лубок, подумала Ірена з відразою. Лубкова картинка. (Дивно, зі смаком у Анджея було начебто все гаразд...)

— Як ви почуваєтесь? — лагідно спитав Семироль.

— Нормально, — Ірена знизала плечима.

Тепер вона сиділа на ребристій кінській спині. Жорстке сідло було пом’якшене подушкою, Семироль вів кобилу за вуздечку, тварина крокувала втомлено і покірно.

Попереду височіли гори. Не ті — білі та блискучі, що прикрашали околиці Семиролевої ферми — а звичні, зелені, домашні гори, де клубочиться туман над річкою, як димок над чашкою кави. Кав’ярня під червоною черепицею...

Ірена зітхнула. Кобила нашорошила вуха.

— Ірено, — голос Семироля змінився. Незворушний вампір, здається, був вражений. — Подивіться, Ірено... Це все — реально?

Лугом походжав чорно-білий цибатий бусол. Щільною шеренгою стояли волохаті ялиці, на полях зеленіли вруна, все вище піднімалося сонце; Ірена примружилася.

— Це реально, Ірено? Не картинка, не голограма?