Розділ дев’ятий

— А стільки смертних вироків?! І, по-вашому, віддавати смертників упирям — дуже милосердно?!

Семироль помовчав. Унизу, під вікном, урозбрід прогуркотіли дерев’яні колеса.

— Бачите, Ірено... Існують праці видатних кримінологів... Шкода, що ми не маємо до них доступу. Ви отримали б відповіді... коментарі щодо ірраціональних злочинів, жорстоких вироків, способів виконання... Зрештою, покарання за особливо тяжкі злочини... мусять бути диференційованими. Щоб виродку — вибачте, Ірено, — щоб злочинцю, який уже заробив страту, все-таки було що втрачати... і щоб покарання обов’язково було невідворотним.

Ірена зітхнула:

— А щоб не випустити з уваги винного, можна «за компанію» засудити кілька випадкових жертв? Так?

— Я розумію вашу іронію... Але це вже побічний наслідок... проблеми.

Вона опустила очі:

— Усе це вже не настільки цікаво, Яне. Для якихось своїх цілей Анджей Кромар змоделював світ... із упирями-адвокатами на головних ролях. Але тепер...

Вона осіклася. Семироль дивився у вікно.

— Яне, якщо я вас образила...

— Пусте, нічого особливого. Продовжуйте...

Вона пригнічено мовчала. Семироль зітхнув:

— Ірено, я ось про що думав... Якщо моя... реальність існує, як ви говорите, трохи більше року... Чому тоді я добре пам’ятаю своє дитинство, яке мало місце майже сорок років тому? Чому усі люди зазвичай мають минуле, а країни — історію?

— Ви не вірите мені, Яне?

— Ні, я просто хочу розібратися...

Вона покусала губи, підбираючи слова.

— Може, ваші спогади вже наросли... як ото нова шкіра наростає навколо клаптика старої шкіри і закриває рану? Можливо, й ваша інформація про минуле — такий собі багатоступінчастий фантом...

— Схоже на примітивний екскурс в ерзац-філософію, Ірено.

— Я не претендую, Яне. Я ж не філософію викладаю, себто викладала. Так, домисли, припущення...

Вона вже дрімала, коли Семироль зібрався йти.