Розділ дев’ятий

Вона сповільнила крок, пропускаючи карету з гербами.

Ні, малоймовірно. Семироль надто дорожить майбутньою дитиною — він ніколи б не залишив Ірену саму...

З доброї волі не залишив би. Може, його вбили або зловили на гарячому, схопили як упиря, кровопивця?..

Насилу пробираючись між торговими рядами, вона проминула великий базар. Згадала вчорашню подію, черепки під копитами та зосереджене обличчя молодого вершника. Світлі ниточки брів, вигнутих, ніби значок «тильда» на клавіатурі комп’ютера. Губи, прямі й тонкі, як тире. Пласке та бліде, як папір, обличчя.

Заплакана дочка, що обіймає стареньку в квітчастій хустці...

А як рішуче він топтав оті глечики — наче з-за семи морів прибув на це перехрестя, щоби доконче покарати кількох бідолашних торговок...

Імовірно, вона дісталася центру. Вулиці зробилися ширшими, з-за похилих дахів показалися гострі шпилі — храму, ратуші чи палацу...

Слабко ворухнувся давній спомин. Сірникове місто, площа, на якій сидить, підібгавши ноги, сам владика і моделятор...

Площа була залита сонцем. Ірена примружилася.

Авжеж, моделька підросла. Ратуша (або храм чи палац) впиралася шпилями в небо, і якщо моделятор сів би на цій площі — чимало народу загинуло б під його сідницею, а голова його, напевно, затьмарила б сонце...

Перед пишними ворітьми храму — або ратуші чи палацу — юрмився люд. Багаті городяни, не надто багаті міщани, волоцюги, потомлені мандрівники, чоловіки й жінки з дітьми — всі вони утворювали рухливу чергу. Вірніше, кілька черг.

За словами Семироля, Ірена знала, що місцевий правитель називається герцогом. Імовірно, всі ці люди з’явилися на прийом?

Вона підвела голову; будівля одночасно дивувала і пригнічувала. Готичні форми, вигадливі вітражі, вишкірені кам’яні морди... Вражає...

А моделятору ж зовсім не обов’язково сидіти на площі, підпираючи головою високе небо. Він цілком може розташуватись усередині такого от архітектурного шедевра, карати і милувати, наказувати і приймати прохачів...

Вона похитала головою. Перша думка Семироля була — шукати Анджея в герцогському палаці (тоді Ірена, пам’ятається, саркастично посміхнулася). Ні, не такий простий пан Кромар, його не відшукаєш ні на троні, ні біля його підніжжя...

— До Тлумачів? Хто останній до Тлумачів?

Сільський на вигляд чоловічок боязко плентався вздовж звивистої, як вуж, черги; йому поблажливо роз’яснювали щодо правил попереднього запису, глашатаїв, законів...

Виходить, тут, на площі, у них основне вогнище мракобісся...

Ірена завжди уникала збіговиськ і черг. Стовповисько людей лякало її.

Вона заблукала.