Розділ восьмий

— Що?!

Двері відчинилися після деякого вагання — й Ірена без дозволу переступила поріг.

Щось на кшталт кімнати у студентському гуртожитку. Ретельно прибраний стіл, і тільки на краю його — рівний стос книжок, навіть не стос — а вежа, пружна і рухома, ніби сейсмостійкий хмарочос.

Ірена повернула голову.

Зім’ята постіль. Білий язик простирадла, що виглядає з-під недбало накинутого пледа.

Над ліжком тонка рамка. Двоє дитячих облич — хлопчики, невловно схожі один на одного, вилицюваті й світлошкірі, одному десь років вісім, другому п’ять...

Вона швидко відвела очі — розглядати фотографію здалось їй недоречним.

— Ви говорили з Семиролем? — неголосно запитав Нік.

Тут, у кімнаті, він здавався зовсім іншим — вона зловила себе на думці, що ніколи досі не бачила його в м’ятій сорочці...

Вона погладила шорстку спинку стільця:

— Яка ймовірність того, що моя дитина НЕ БУДЕ вампіром?

Нік зітхнув, витягнув із кишені свій шовковий шарф, недбало накинув на шию.

— Гадаю, при тім Ян не перестане її любити... Бачите, вони дуже уважно ставляться до потомства. Гемоглобінозалежна дитина потребує спеціального... нагляду... харчування...

— Він буде давати моїй дитині... поїти її...

— Ірено, вам не можна хвилюватись... Сядьте. Ось сюди, на стілець.

Навіть не дивлячись на фотографію, вона відчувала погляди хлопчиків — старший усміхався, молодший був серйозний.

— Ніку. Я НЕ МОЖУ більше тут залишатися!

— Я дам вам таблетку... Тільки заспокойтеся. Залишилося трохи більше півроку...

— Ніку, я не залишу тут свою дитину! Ви допомагаєте мені тікати — або я поскаржуся Семиролю на ваші... домагання. Я зумію зробити це так, що він повірить... Тим більше що...

Він усміхнувся — силувано, мовби виправдовуючись. Розвів руками: