Розділ восьмий

Господи, як слабко міркує... Всі нещастя від того, що вона така неповоротка в думках; ця скеля просто-таки тягне до самогубства (якщо, звичайно, людина схильна).

Нік щільніше стиснув губи. Обличчя його, схоже на ніздрювату кригу, ледве вгадувалося — ніби чорно-біла фотографія на офіційному документі.

— Ви ж сказали, що нічого не боїтеся... — мовила вона стиха.

Нік мовчав. Ірена засунула руки в глибокі кишені куртки:

— Отже, ви самі думали... Ви залишали цю скелю СОБІ? На крайній випадок? Інакше не зрозуміти, чому природний порух людини, яка не боїться висоти, викликав у вас таку...

Він міцно, майже грубо, ухопив її за руку і потягнув на стежку.

— Ніку!!

Він обернувся. Очі його наблизилися до її обличчя; він, як і раніше, не зронив ні звуку, і вона обм’якла в його руках:

— Я не хотіла... налякати вас... чи образити...

Він скривився. У якийсь момент здалося, що він усе-таки не витримає і заговорить...

Вони брели дорогою. Нік більше не тягнув за собою Ірену — але й тримав її руку. Мертвою хваткою.

...Придумати гру Анджеєві було так само легко, як випити горнятко кави.

Якось вони зібралися на екскурсію в далеке старовинне місто — величезне, багатолике і мінливе. Куплено було квитки і замовлено готель — у день від’їзду Анджей урочисто вручив Ірені конверт із глянсовою листівкою.

Вона не витримала і відразу ж подивилася — на листівці зображено було вулицю, дітей, які граються, старовинний будинок із бородатою химерою, вхід у якусь крамничку, мабуть, книжкову...

Анджей таємничо всміхався.

Тиждень перебування в місті їхньої мрії виявився коротким і довгим водночас: коротким, бо забивало дух од вражень, а довгим, бо страшенно гули натруджені ноги і не бракувало часу на сон... Блукаючи старовинними вуличками, задираючи голову біля підніжжя чудо-веж, Ірена не забувала про листівку — шукала повсякчас серед лабіринту незнайомих будинків отой маленький, і, уздрівши нарешті фасад із бородатою химерою, відчула себе по-справжньому щасливою — навіть більше, ніж у перший день відпустки.

У крамничці торгували рідкісними книгами. Побачивши Ірену, продавець пожвавився: на її ім’я, виявляється, лежить запакована й оплачена покупка, ось уже другий місяць чекає...

Анджей таємниче всміхався.

У пакунку був томик любовної лірики, виданий десь років двісті тому, причому цінні були не стільки вірші, скільки сам томик: у м’якій шкірі, із замочком, із гравюрами, мало не з автографом — чарівний подарунок. Ірена навіть нічого сказати не змогла — просто стояла біля прилавка, погладжуючи отриманий томик, і відчувала, як вдоволено усміхається за плечем Анджей.

Десь згодом чарівний томик кудись зник. Чи був забутий, чи комусь подарований. Ірена чимало забула з тих днів, бо не хотіла пам’ятати...