Розділ восьмий

Він мовчав. Імовірно, пам’ятав її недавнє прохання.

На мить вона відчула себе винною. Але тільки на мить.

— Ви ніколи не розповідали про свою роботу, — вона силувано всміхнулася. — Напевно, є що згадати... клініка і...

Вона затнулася, бо проти її волі фраза вийшла двозначною.

— Авжеж, є що згадати, — без усмішки продовжив Нік. — Я міг би розповісти вам, які обставини привели мене... як я зважився на своє перше вбивство. На евтаназію... Але вагітним жінкам такого не розповідають. Ви вже вибачайте.

Деякий час вони йшли мовчки. На один крок Ніка припадало два Ірениних; він ішов ліворуч од неї, скраю урвища.

Вона вже трохи обігнала його.

— Обережно, Ірено... Не варто квапитись, тим більше тут. Не підходьте до краю, там...

Він замовк раптово.

Ірена дивилася униз. Прірва, крутосхил; самотні деревця на майже вертикальній стіні. Неначе листковий пиріг із шарами спеченого каміння. І куди сягає око — сувора пагорбиста краса, урвища і прірви, живе небо з потоком хмар, сніг у щілинах, латки бурого моху... Ірені привидівся симфонічний оркестр у момент екстазу. Анджей любив таку музику — сувору і потужну, його улюблений концерт, втілений у базальті, мав би саме такий вигляд.

Анджей міг раптом схопитись посеред концерту — улюблену музику він волів слухати, урочисто стоячи. Байдужий до шикання з задніх рядів, він слухав коду, схрестивши руки на грудях, в той час як Ірена совалась, оглядалась і червоніла; а часом, не витримавши, намагалася смикнути його за рукав — і щоразу натикалася на спопеляюче-роздратований погляд.

Скінчилося все тим, що вони перестали ходити на концерти, принаймні разом.

На дні прірви клубочився туман. Щільний і водночас струменистий; краї туманної хмари закручувалися баранцями. У дитинстві вона вірила, що коли в безлюдному місці довго дивитися у щільний туман — можна побачити лик Творця. Він ходить у тумані, як у хмарі...

Творець Анджей...

Вона отямилася від того, що з-під ноги зірвався камінчик, застрибав униз і скоро зник із очей, зате слідом зірвався другий.

Вона обернулася.

Нік стояв за два кроки за її спиною. Обличчя його здавалося білим навіть на тлі снігу, який забився в ущелину.

— Що таке? — запитала вона невдоволено.

Нік мовчав. На чолі його липкою пеленою проступив піт.

Вона відійшла від краю. Деякий час недовірливо дивилася Нікові у вічі, потім озирнулася на власні сліди, що вели до краю прірви. Насупилася.