Розділ восьмий

— Ірено, я вже нічого не боюся... Свою смерть я давно пережив. Чужу бачив у багатьох варіантах. Втрачати мені нічого... Ян знає про мене геть усе. Ви даремно прийшли...

Вона повернула голову. Хлопчики на фотографії умить спіймали її погляд.

Старший — базіка, як тато. Пустун і базіка. Але молодший більше скидався на того Ніка, який серйозний...

«Ви помиляєтесь, — сказала вона пошепки. — Але... моделятор вам суддя».

Її спроби випрохати для себе поїздку до міста не мали успіху. Більше того — не мали жодного шансу на успіх.

Семироль провів тривалу бесіду з Ніком — про що вони говорили, Ірена не знала.

Нік тепер уникав її. Тобто ззовні все нібито залишалось, як і раніше: щоденна прогулянка під наглядом лікаря, розмови ні про що, а частіше — важке мовчання...

Семироль був відсутній часто й подовгу. Сіт із Ельзою переживали, мабуть, подобу медового місяця. Ірена перестала дбати про зачіску чи про макіяж. Чим відворотнішою вона здаватиметься Нікові — тим краще...

Дні тяглись однаковою вервечкою, той, що жив усередині неї, ще не знав, що його очікує.

Він був заручником. Вона залишала його замість себе — на піклування вампіра, засудженого лікаря, ще двох колишніх убивць — чоловіка й жінки...

«Тут тобі буде добре, — говорила вона, дивлячись на мальовничі, нудно-красиві остогидлі гори. — Тут повітря... Абсолютно чисте... Цілюще. Тут про тебе піклуватимуться... напевно, любитимуть. Як принца... чи принцесу. Дядько Нік... ти будеш для нього замість тих хлопчаків, які, напевно, вже великі, й думають, що їхній батько давно помер... Дядько Ян... тобто тато... ти йому дорогий, ти йому потрібен... тобі буде добре, малий...»

Вона здригнулася. З жахом подумала, що буде, якщо ще до ЙОГО народження пан Петер, який рве на собі волосся десь там, у зовнішньому світі, вирішить згорнути к бісовій матері отой свій перспективний проект...

Нік кілька разів запрошував її на огляд — вона відмовлялася під різними приводами.

— ...Ірено, довго так тривати не може — вам рано чи пізно доведеться... а інших фахівців під рукою, як розумієте, немає...

Прогулянка була як щоденна пігулка. Тепер вони блукали дорогою — туди й сюди; слід від коліс всюдихода, що поїхав, занесло вітром, але дорога залишалася безпечною для піших прогулянок — до самого повороту...

— Як же він тут їздить, — подумала Ірена вголос. — Каскадер...

— Ірено...

— Ніку, зробіть ласку — помовчіть...

Вона і без нього розуміла, що вічно так тривати не буде. Семироль надто дорожить майбутнім чадом, аби залишати його без пильного нагляду... І невідомо, чим обернеться для Ніка його нова професійна неспроможність...

— Зовсім не обов’язково доповідати Яну про всі тонкощі наших взаємин, — сказала вона, зачерпуючи неглибокий сніг носком чобітка.