Розділ восьмий

— Ну гаразд... А ваша героїня, котра, припустімо, привела слідчих на пагорб, на що вона розраховувала?

Ірена проковтнула слину:

— Вона хотіла ВИЙТИ. Там ворітця, два прутики з червоними ганчірками... Але коридор виявився закритий.

— Спеціально? Чи випадково? Ким? Навіщо?

Ірена знизала плечима.

— І ви, автор, не знаєте?!

— Автор зовсім не зобов’язаний усе знати, — повідомила вона відсторонено. — Автор має право припускати... задаватися питаннями...

Семироль пильно подивився на неї. Потім відвернувся:

— Ну гаразд... І що — ви бачили дим із димаря? Порожнього будинку? І ви як автор не знаєте, хто був у вас у гостях?

— Та яка тепер різниця... — сказала вона похмуро. — Напевно, ота маніячка. Бо Анджей Кромар, за офіційною версією, на той час уже місяць вважався мертвим...

— За офіційною версією... — замислено пробурмотів Семироль.

Незадовго до вечері Нік із професійно-зичливою посмішкою запросив її на огляд. Слабкі спроби відкрутитися не мали успіху. Нік дзеленькнув ключами перед дверима медкабінету і пропустив її вперед. Ірена увійшла, скривившись (у неї, ймовірно, дуже погострилася реакція на певні запахи).

Нік пропустив її за білу ширму. Старанно мив руки, одягав стерильний халат, готував інструменти; Ірена акуратно склала свої речі на цератову кушетку, згадуючи кадри якогось пізнавально-медичного фільму. Певна річ, оте, що живе всередині неї, поки що схоже скорше на ящірку, ніж на людину...

Мабуть, вона задумалася. Але із задуми її вивела тиша за ширмою...

Вона вмить обернулась, як на постріл.

Нік дивився на неї. Секунду чи пів секунди — тоді рвучко одвернувся (але їй вистачило й цієї миті).

То не був погляд лікаря. Він був... Ірена спаленіла; погляд торкнувсь її, ніби язиком — уклякнувши на мить, вона раптом із сльозами кинулась одягатися...

Нік сидів за ширмою на кушетці. У халаті, з маскою, що бовталася на грудях, поклавши на коліна червоні від гарячої води руки. Він загороджував шлях до виходу — Ірена зупинилася, закусивши губу.

— Вибачте...

Вона мовчала.