Розділ восьмий

— Вибачте, Ірено. Я тварюка. Безперечно... Не знаю, що сказати...

Вона проскочила повз нього, не оглядаючись. Вибігла в коридор; запах лікарні переслідував її жовтуватим нав’язливим маревом.

Можливо, інцидент вдалося би приховати від Семироля. Навіть напевно вдалося — якби, вибігши з медблоку, Ірена не налетіла просто на адвоката.

— Ірено, стривайте...

Вона збагнула: треба зараз же взяти себе в руки — інакше неприємність матиме якісь наслідки.

— Що сталося?

— Нічого... — вона намагалася не дивитися йому у вічі.

— Вас хтось образив? Нік?!

— Ні! — Їй болісно й важко було міркувати без пауз і відстрочок. — Ні... усе гаразд... Яне, мені треба з вами поговорити...

Так птах, виявивши хижака неподалік, водномить симулює травму і, припадаючи на крило, відводить од гнізда небезпечного зайду.

— Яне, я хотіла сказати вам... Може, підемо до вас? Де зручніше?

Семироль помовчав. Незграбний Іренин прийом не справив на нього жодного враження (але врешті-решт, він вирішив, мабуть, що розбірки із Ніком нікуди не дінуться).

У напівтемряві кабінету Ірена відчула себе певніше — поки не згадала, що Семироль бачить у темряві.

Вона перевела подих. Власне, ця розмова однаково вже на часі. Інша річ, що Ірена не так скоро на неї зважилася б — але обставини підштовхнули...

— Я вас слухаю (так, саме з цим виразом обличчя Семироль, мабуть, звертається до потенційних клієнтів).

— Яне... — пробурмотіла вона, ніби виправдовуючись. — Між нами, взагалі-то, все заздалегідь обумовлено... Ви не дивуйтесь, але...

Вона зітхнула, глибоко і тяжко, як кінь на крутому підйомі.

— Я згодна... стати вашою дружиною.

Маска професійного спокою трохи здригнулася:

— Що?!