Розділ сьомий

Семироль стояв прямо, постраждала ліва рука засунута в кишеню широкої куртки.

— Як скажеш, Яне, — сумирно відповів Нік. — Тобі б лежати ще хоча б до завтра...

Ірена зрозуміла раптом, що Ян цілком міг чути не тільки останню репліку, але й значну частину розмови.

— Як плече? — поцікавилася вона турботливо, занадто турботливо, мабуть. Метушливо.

— Дякую, Ірено... Нічого страшного... Де тут можна сісти?

Ірена загаялась — і посунулася, даючи йому можливість сісти поруч.

— Ну і смердить же у цьому вашому хліві... — Семироль сів і притулився до стіни. — Ірено, як ви тут дихаєте?

— Хочеш молочка? — вкрадливо спитав Нік.

— Крівці краплю хочу, — в тон йому відповів Семироль. Покосився на Ірену, ледь помітно посміхнувся: — Не бійтеся, це такий жарт... Трош... знайшовся.

Ірена здригнулася. Нік полишив корову, звісив опухлі руки між колін і завмер.

— На узліссі... на сосні. Ельзі не говоріть поки що. Нехай оклигає... Ірено! Нічого — що я все це — у вашій присутності? Адже захистити вас, самі розумієте, тепер немає ніякої можливості...

— Так, — сказала Ірена пошепки.

«Творець мертвий, мертвий...» Навіщо жити, якщо Творець...

— Ірено, — Семироль обережно поклав здорову руку їй на коліно. — А ви говорили з Трошем останнім часом?

— Так, — відповіла вона, бо заперечувати не було сенсу.

— І яким він вам здався? Звідки ота дивна думка, що... ну, ви чули, що він сказав наостанок?

— Наостанок?

— Після обох пострілів. У мене, зізнаюся, у вухах дзвеніло, я не впевнений, що правильно розчув... що він сказав?

— Він був у стані афекту, — тихенько підказав Нік. — Бідолашний хлопець...

Ірена мовчала.